Даних було багато, і згруповані вони були ретельно. Щоб вивчити їх, потрібен був би тривалий час, але документи тієї папки були мені знайомі, тому я пообіцяв Зарандіа, що рівно через добу вивчу справу з усіма подробицями.
Зарандіа пішов. Я взявся добросовісно вивчати справу, щоб дотримати обіцянки.
Наступного дня він приїхав на годину раніше від призначеного часу. Передчасно прибув і ад’ютант Сахнова, він привіз папку разом з підписаним Сахновим проханням про відставку. Очевидно, Сахнов зрозумів, що в його невинних схильностях і пристрастях Зарандіа побачив порочну суть, яка невблаганно тягла полковника до загибелі, він відчув, як шию йому вже стискує петля, страх підсік полковника, і, дочитуючи папку, він уже розумів, що приречений.
Невдовзі й міністр, і шеф жандармів, звичайно, з реверансами, прийняли відставку Сахнова.
Через якийсь час моїх вух торкнулася чутка, нібито Сахнов хоч і вийшов у відставку, але надії на виправдання не втрачав І ще довго, мало не протягом двох років, за допомогою відомих адвокатів намагався огудити матеріали Зарандіа, але успіху не мав. Правда, адвокати знайшли зачіпку на підставі двох чи трьох документів звинуватити Зарандіа в провокаційних діях проти Сахнова, але решта документів — а їх було шість чи сім — лишалися незаперечними. Одне слово, розсудливіше було мовчати, і він мовчав. А ще через якийсь час я зустрів його офіцером генерального штабу — і досить високого рангу...
Один політичний засланець протягом трьох років — неодмінно один раз на два тижні — надсилав нам з Пермської губернії досить докладні скарги на десяти сторінках з приводу порушення процесуальних норм у розгляді його справи. Ту справу вели ми, і тому всі його скарги потрапляли до мене. Затятість того засланця наштовхнула мене на думку, що його долею треба таки зацікавитися: може, він аж надто багатослівно й заплутано висловлює свої думки, а правда на його боці? Я згодився заново розслідувати ту справу, і засланця привезли назад. Під час одного дізнання я спитав його:
— Чому ви писали такі довгі скарги? Ви ж знаєте, що чим довша скарга, тим більше шансів, що її прочитають поверхово або й зовсім не прочитають?
— Істинно так, але є справи, про які написати коротко — все одно, що нічого не написати! Моя — саме така, хіба не правда?
Я подумав і засміявся:
— Правда!
Його справа була саме такого типу.
Може, не було ніякої потреби аж так докладно викладати мої думки про призначення людей розумних і людей обмежених, коли б сама та проблема і всі пов’язані з нею події не мали великого впливу на мою душу і на мою долю. Тому виклад лаконічніший був би недостатній, а стислість могла б викривити суть:
Шалва Зарандіа
— Того разу Дата прийшов годині об одинадцятій вечора. У мене саме тоді були зимові канікули. Дата постукав у вікно нашого батька Магалі. Вони мали свій умовний знак, але я про те не знав і пішов з Магалі відчиняти двері.
Дата скинув бурку й сказав, що його покликав сюди Мушні, назвавши день і ту годину.
Засвітили лампу. Побалакали трохи про сім’ю, про Датине життя. Вийшла й наша мати Тамар, сплакнула, сердешна, побачивши сина, але й зраділа, що сьогодні побачить їх обох, бо вже давно вони не заявлялися додому одночасно. Розбудили Лізу — сироту, що виховувалась у нас. Вона й досі жива, славна така, дуже славна. Жінки заходилися готувати вечерю.
— А не переказував Мушні, навіщо ти йому потрібний? — спитала Тамар.
— Та ні, сказав, що має невідкладну справу, неодмінно треба побачитися. А так — більше нічого не переказував,— відповів Дата.
Магалі засміявся — про що вона питає! Але матері так хотілося побачити синів, так занудьгувала вона за ними, ото й спитала.
Не минуло й півгодини, як прийшов Дата, і за вікном почувся стукіт копит. Я вийшов подивитися, чи то не Мушні. Вершник і справді зупинився коло наших воріт.
Мушні зіскочив з коня, обійняв мене і, на ходу закидаючи запитаннями, сам одвів коня в стайню, сам його розсідлав, укинув йому сіна і лиш по тому послав мене принести води вмитися.
Коли і на якій станції він устав, я не знаю, але ризикнути самому рушити верхи такої глупої ночі — це було подією. Я вже казав вам, що в Мегрелії — та й на наших дорогах також — ходити після півночі було дуже небезпечно. Я не стримався і, поки зливав йому, спитав, як же він зважився на таку подорож.
Мушні засміявся:
— Шалво, братику, якби розбоїв чинили стільки, як про них говорять, країна наша належала б розбійникам.
— Батько так і каже: світ належить розбійникам.
— Він має на оці інших розбійників, а не тих, що на дорогах відбирають у бабусь хурджини. Ну, ходімо!
Зараз я побачу Дату і Мушні разом. Поки ми підіймалися сходами, серце моє завмирало, чекаючи їхньої зустрічі. Один — абраг, другий — начальник політичної розвідки, але вони — брати...
Увійшли ми в кімнату. Спочатку Мушні підійшов до матері й поцілував їй руку, потім розцілував обох — і батька, і матір. Дата зустрів його стоячи. Якусь мить брати дивилися один на одного. Потім Мушні ступив крок до Дати, рушив назустріч йому й Дата. Вони потисли один одному руки, обнялися. Мені видно було тільки обличчя Мушні. Він поклав голову на плече Даті й стих на якусь мить. А потім заговорив — про те, як змінився брат, як постарів («більше, ніж я чекав»), і — в сльози. Мені здалося, ще трохи — він і геть розридається.
Заголосила Тамар. Магалі давай заспокоювати її, мовляв, чого доброго, ще прибіжать сусіди, допитуватимуться, яке лихо скоїлося.
Пішли до столу, і брати посідали один проти одного. Мушні все зітхав і втирав сльози.
— Щоб було в тебе все гаразд, Мушні!.. А я вже якось...— сказав Дата й надпив вина.
Нікому не хотілося їсти, але вечеря була на столі, і щось у цій німій тиші треба ж було робити! Батько благословив вечерю, всі перехрестилися й почали їсти.
Минув якийсь час, і Мушні порушив важку тишу.
— Я бачу, Дато, ти прийшов точно на призначений час. Відступив від випробуваної звички?
— Ти ще не заслужив від мене образи.
— Не розумію!
— Я прийшов на той час, який ти призначив. Мене кликав мій брат і чесна людина, а коли б я не прийшов вчасно, це означало б, що я маю сумнів, що ти мій брат і лицар. Я не можу собі дозволити мати сумнів щодо тебе.
Магалі осміхнувся, гордий з Датиної відповіді. Тамар уп’ялася очима в своє рукоділля: один син не повинен був помітити радості від слів другого сина.
— А що ти зробив би, якби хтось під моїм іменем улаштував тут западню? — спитав Мушні, всміхнувшись.
— Твоє прохання переказала мені Еле,— Дата не підтримав братового жарту,— і умови зустрічі принесла вона, і про мою згоду ти від неї почув. Чужі не втручалися в наші переговори. Скажи, хто ж міг поставити пастку?
— Випадок,— Мушні знову всміхнувся.
— Випадок? — Дата зиркнув на Мушні, щоб зрозуміти, куди він хилить.— До випадку я завжди мушу бути готовий.
Шматок м’яса, вже піднесений до рота, ліг на тарілку. Мушні встав, і погляд його обмацав усі стіни й кутки.
— Де твоя зброя, Дато?
— Зі мною лиш оце,— Дата поклав руку на чоху.— Все інше сховано... Приходити сюди із зброєю?.. Що б ти подумав?
Магалі теж обвів очима кімнату, тільки тепер помітивши, що Дата без зброї.
— А за пазухою в тебе що — як це можна зрозуміти? — спитав Мушні, помовчавши.
— Так і розумій, що я звик до зброї, без неї мені якось неспокійно.
Вечеряли мовчки, кожне дивилося в свою миску. Тільки я крадькома позирав то на братів, то на матір з батьком, то на сестру.
— Яка ж то зброя? — спитав Мушні, не підводячи очей.
— Наган.
На той час жалі та літа геть зламали нашу матір, Тамар. Вона аж згорбилася. А зараз випросталась, як струна, й сиділа прямо й напружено. Дивно було бачити це. Вона переводила погляд з одного сина на другого, і погляд той був суворий і непримиренний. Мене виховала вона, і я знав цей її стан: він був у неї тоді, коли мати відчувала себе ображеною або серце її віщувало лихо, що загрожувало її дітям. У ті хвилини вона була як тур над урвищем. Напружився й Мушні. Поклавши ножа й виделку, він довго вдивлявся в обличчя Даті й зрештою сказав: