Коли наш вагон порівнявся з Мазутним провулком, поїзд зупинився. Ми оглянули обидва боки залізниці і, не помітивши нічого підозрілого, повискакували з вагона.
— Що ж тепер робитимемо, дядьку Прокопе? — спитав я.— Свою адресу самі знайдете чи вас провести? — насмілився я додати, коли мій вагонний попутник уважно зміряв мене з голови до ніг.
Дата Туташхіа витяг годинника, довго розглядав циферблат і, ще раз зиркнувши на мене, сказав:
— Хочу пройти містом, подивитися, що робиться, взагалі що тут і як. Коли поспішаєш, брате, йди сам. Дорогу я знайду.
— Та ні, поспішати мені немає куди.
— Ну, а коли немає куди, пройдемося разом. Бачиш, як виходить, ми один одному потрібні. Хіба не так? — Дата Туташхіа всміхнувся лукаво, і я зрозумів, що вся моя конспірація цілком і безнадійно провалена.
— Якщо перелізти через оцей мур, вийдемо в місто на вулицю Черкезішвілі,— сказав я.
— Ну, тоді перемахнемо!
Перелазити в цьому місці було ризиковано — якраз на розі вулиці Черкезішвілі та Мазутного провулка міг стояти козачий або поліцейський патруль, І нас неодмінно схопили б. Я пам’ятав, що трохи далі, в напрямі Чугуреті, між цим муром і будинками був довжелезний вузький прохід. Той прохід являв собою вервечку малесеньких дворів, що поприліплювалися до муру з того боку; туди ми й пішли.
— Отут, дядьку Прокопе,— сказав я.— Тут не так небезпечно.
— Нехай буде тут,— сказав Дата Туташхіа і припав вухом до муру.— Якийсь галас по той бік стіни!
Я теж прислухався.
З-за муру й справді чути було глухий гомін.
Спритно, як ящірка, Дата Туташхіа здерся на високий мур з гладенького каміння, а було йому тоді вже сорок. Задерши голову, я стежив за ним, милуючись і заздрячи. Сидячи верхи на мурі, він досить довго роздивлявся, що там, унизу, і нарешті, перехилившись і подавши руку, витяг наверх і мене.
За муром у двориках збилося чоловік сто. Вони стояли невеликими купками, перемовляючись і, очевидно, про щось сперечаючись. З вулиці Черкезішвілі підходили все нові люди. Багато з них тримали під пахвою згорнуті транспаранти. Дехто поприставляв їх до муру.
Ми повсідалися на горожі. Унизу, трохи ліворуч від нас, купка людей оточила світлочубого молодика років тридцяти. Він витяг годинника, невдоволено похитав головою й попросив людей підійти ближче.
Вони підходили. Коли кругом стояла вже досить щільна юрба, світлочубий сказав тихим голосом, що на Головінському проспекті у військовому соборі засіли чорносотенці, в основному з «Союзу Михаїла Архангела». Рівно о дванадцятій годині вони збираються почати маніфестацію. Попереду піде духівництво. Поліція й монархісти сподіваються, що маніфестація продемонструє вірність населення Тифліса і всього Кавказу царському режимові.
— Якщо вони так дуже люблять царя та його сатрапів,— закричав хтось,— нехай і освідчуються їм у коханні, хто їм заважає? А нас нехай не чіпають, от і порядок, що може бути краще?
— Не мели дурниць! Помовч краще! — гримнули на нього звідусіль.
— Це не дурниці, це провокація. Нас..хочуть одірвати від російського пролетаріату! Це гасло розкольників!
— Увага, товариші, продовжую!..— закричав, світлочубий.— Представники робітничого класу Тифліса і всіх революційно настроєних верств Навтлуги, Ортачала, Дідубе, Мтацмінди повинні зібратися в Олександрівському саду.
— А нас пропустять?
— Жди! Зараз фаетона подадуть. Фаетоном поїдеш.
— Прорвемося й пройдемо.
— Їм і Олександрівський сад оточити неважко.
— То й нехай оточують!..
— Увага, товариші, часу лишилося мало,— світлочубий оратор ледве втихомирив юрбу.— Єдиною лавою ми виступимо з Олександрівського саду й продемонструємо самодержавству, що кінець його близький! При підтримці поліції та війська чорносотенці, звичайно, спробують розігнати нас. У відповідь ми повинні показати царизмові й тим убивцям, задурманеним релігією й горілкою, що революційний робітничий клас, селянство і всі пригноблені народи Російської імперії тісно згуртовані й перемогти їх неможливо! Товариші, революція твердо знає, чого хоче й до чого йде. Ми повинні виставити гасла, що виражають вимоги трудящих...
— Треба на ті гасла подивитися! Давай гасла! — закричав хтось.
— Навіщо дивитися на гасла?
— Треба, дорогий, треба! Є таке гасло, що прямо на шибеницю приведе...
Що тут почалося!.. Страх пропав, обережність зникла, про козаків і поліцію ніхто вже й не думав. Позбивавшись знов у купки, всі галасували, сперечалися, перебивали один одного, завзято жестикулюючи, і мало не сікалися один до одного з кулаками. Світлочубий оратор і ще кілька його приятелів кинулись заспокоювати людей і намагалися навести порядок, та все було марно, поки якийсь літній добродій, вклинившись у несподівану паузу, не загорлав:
— Товариші, де ваша революційна свідомість?! — і, не чекаючи відповіді, запропонував: — У нашому розпорядженні ціла година. Раз є потреба, обміняємося думками, але спокійно й організовано. Пропоную дати слово п’яти ораторам, кожному — по п’ять хвилин. Згодні?
— Добре! — посипалося звідусіль.
Світлочубий оратор почухав потилицю, всміхаючись, хитнув головою й сказав:
— Тільки з однією умовою: нехай кожен оголосить гасла, з якими хоче виступити. Спокійно, без викриків і голосних реплік. Хто хоче слова?
Поки перший оратор протискувався до балкона, звідки збирався промовляти, Дата Туташхіа, сміючись, сказав мені:
— Якби з царем та його ладом вони билися так, як між собою, в усьому світі про царів давно б забули...
— Ми, товариші, виступаємо під гаслом: «Хліб, земля і восьмигодинний робочий день!» — кинув з балкона перший оратор.
— Авжеж! Розгорнеш своє гасло, і враз тобі й печеного й вареного. Жди — принесуть.
— Коли вони перестануть жебрачити хліба-солі!
— Чого ж ви тільки хліба просите? Напишіть, до речі, й про вино. Після восьмигодинного робочого дня часу буде — хоч греблю гати. Їж собі, пий та спи — на землі, яку цар тобі подарує, чом і не поспати!
Літній чоловік, що запропонував усім висловитися, став поруч світлочубого, підняв руку, попросив уваги й сказав:
— Тут немає нічого смішного! Хліб правує світом!..
Але його зразу ж обірвали:
— Товариші! Нас тягнуть назад, до першого етапу революції, на вихідні позиції!
— Революцію треба поглиблювати, розвивати!
— Та нехай просять! Може, цар і підкине їм хлібця, хто знає?
— Дар добровільно нічого не віддасть! — загримів унизу чоловік, невисокий на зріст, але, видно, з надзвичайно сильними голосовими зв’язками.— Ми повинні силоміць вирвати з царизму правомочну Державну думу, і вона при підтримці широких трудящих мас встановить у Росії демократичний лад. «Хай живе Всеросійська демократична республіка!» — ось наше гасло.
— Вам кортить, вискочивши з пащеки феодальної монархії, прямісінько трапити в черево буржуазної демократії? — голосно спитав той, хто кинув гасло «Хліб, земля, восьмигодинний робочий день!».
— Зроби ласку, замовкни! Ваше місце на паперті, а не на барикаді, Стійте собі там з простягнутою рукою! — викрикнули звідкись.
— Регламент! Регламент! — почулося в натовпі, і сходами став підійматися третій оратор.
— «Право на самовизначення і національну незалежність!» — з цим гаслом ми йдемо на Головінський проспект!
— З нашою економічною відсталістю захотіли національної незалежності?!— обурився власник сильних голосових зв’язок, котрий вимагав встановлення Всеросійської демократичної республіки.— У нас і буржуазії своєї немає, а не те що розвинутої економіки, без якої незалежність — нуль!
— Годі! Годі!
— Регламент!
— Хто ще має гасла?! — запросив світлочубий.