— Ну то що? Масу може захопити тільки афект, а не те, що однієї прекрасної миті відчинять камери. Камери в нас і так завжди навстіж повідчиняні... Афект потрібен. А щоб викликати афект, привід, причина потрібна,— хто знає, вкотре вже доводив Хома Комодов.
— Хтось розумний міг би підштовхнути адміністрацію,— сказав Класіон,— придумати б щось таке... змусити її вдатися до крайніх заходів, і ось вам вибух маси!
— Те, що ти пропонуєш,— шахрайство,— заперечив Хома Комодов.— Маса інстинктивно зрозуміє цю спровокованість. На таку приманку вона або зовсім не піде, або прийде, поклює, розкуштує й виплюне наживку, тобто кине нас уже з перших кроків. А однієї такої помилки досить, щоб маса назавжди втратила довіру й повагу до політичної групи, яка спровокувала її виступ. Тому й не можна цього робити, Класіоне!
— Ну що ж, натягайте білі рукавички, подивимося, який ви бунт улаштуєте! — огризнувся Класіон.— Поживемо — побачимо, а мені нікуди поспішати!
І справді, лишалося тільки чекати. Здавалося, ми в безвиході й треба махнути на все рукою, але в усіх було передчуття чи надія, в декого навіть упевненість, що привід знайдеться. Усе, що відбувалося навколо нас, ми розцінювали тільки з одного погляду: привід це чи не привід.
— Проповідник близький до відкриття — запам’ятай мої слова.— Дата Туташхіа часом називав Класіона проповідником.
Я почав приглядатися. І справді, Класіон походжав, хитро поблискуючи очима. Два чи три дні він зовсім не розмовляв з нами, і на відстані відчувалося, як мозок його працює не згірше від парової машини — навіть шипіння долинало. Нарешті запаси води й вугілля, видно, закінчилися, і Класіон, улучивши хвилинку, шепнув мені на вухо:
— Шалво, я знаю, що збирається робити Коц з нашими хлопцями!
— А що?
— Карцери де?.. Вони ж у напівпідвалі?
— То й що?
— З одного боку коридора карцери, з другого — камери. Так чи ні? А хто в тих камерах сидить, пам’ятаєш?
— Та вже не пам’ятаю. Кажи, коли є що сказати!
— Мужоложі сидять у восьмій камері, мужоложі, горе ти моє!.. Дігла, Дардак, Харчо, Дарчо, Аліскер, Рудольф Валентинович... Стривай, хто ж іще?..
— А далі?
— А далі те, що в карцерах гімназисти сидять у Коца по одному! Тепер уяви собі, вночі... відчинить Коц двері і впустить до нашого хирлявого Какалашвілі отого слона Дардака — заходь, мовляв, і роби, що хочеш!..
Я обімлів... Найперше я подумав, що до такої гидоти зроду ніхто не додумався б, крім Класіона...
— А привід який, га? — Класіон увесь сяяв, як воєначальник-переможець або першовідкривач невідомого материка.— Уяви тепер, що про це дізнається вся в’язниця!..
— Анічичирк про це, Класіоне!
— Чому ж це?..
— Коц про це, може, й гадки не мав, а коли твоя ідея дійде до його вух, він неодмінно за неї вхопиться й здійснить! — у мене зайшлося серце.
— Ось у цьому й річ!
— Та яка річ!.. Нехай цього й зовсім не трапиться, тільки версія пошириться... Ти розумієш, людина скомпрометована навіки?! Куди їй висовувати носа?.. Кожен скаже: оцей діяч, оцей красномовець був коханкою Дардака!.. Ані слова про це, анічичирк!
— Ти що, дорогий, думаєш, серед чотирьох тисяч семисот чоловік розумнішого від мене нікого не знайдеться?.. Навіщо далеко ходити, наш абраг уже здогадався про все, хай мене бог скарає.
— Звідки ти знаєш?
— А як же мені не знати... Вчора увечері після прогулянки він звелів Поктії відстати й точно розвідати, хто зараз сидить у карцерах і по скільки душ у кожному. Навіщо б це йому потрібно було, скажи? Ну, гаразд, з твого Дати обценьками не витягнеш, але ж інший хтось здогадатися може, і чутка гадюкою поповзе, це ж ясно.
Кінець кінцем ми з Класіоном вирішили сказати комітетові про свої міркування. Чи треба говорити, яку реакцію викликало наше повідомлення. Коли отямилися від першої хвилі приголомшення, почали думати, чи підходить ця ситуація як привід для повстання, чи ні, та як нам бути?
— Якщо все обійдеться плітками, чутками та пересудами про Коцові наміри, то для вибуху цей привід зовсім не достатній,— категорично сказав Класіон.
— З цим я згодний,— підтримав його Хома Комодов.
— А що ж буде достатнім приводом? — спитав Петро Андращук.
Запала тиша. Кожен з нас розумів, що вибух може статися, якщо така гидота й справді скоїться або трапиться інше таке саме ганебне неподобство. Але хто міг зважитися віддати в жертву товариша, соратника, навіть сторонню людину?
— Революція штука чиста, тут бруд не пройде,— сказав Амбо, і всі відчули полегшення, бо сказано було те, що потрібно.
— Що правда, то правда, Амбо, друже мій,— озвався Класіон,— але революція — це боротьба, а боротьба вимагає жертв, утрат, і коли йдеться про бунт...— Класіон затнувся.
Хома і Амбо все ще пильно дивилися йому у вічі. Дата Туташхіа, який досі лежав боком, зіпершись на лікоть, підвівся й теж уп’явся очима в Класіона. Усі інші сиділи, похнюпивши голови. Я переводив погляд з одного на другого...
— Це має статися... якщо ви хочете підняти бунт, неодмінно має статися! — рішуче мовив Класіон.— Ви всі думаєте так само, але боїтеся сказати вголос!..
Тепер на Класіона дивилися всі, але в жодному погляді не було заперечення чи осуду. Ні, в очах у кожного читалося одне: пропаде надійний привід до повстання, але зважуватись на це не можна!!!
Дата Туташхіа витяг папір і олівець, швиденько списав дві сторінки великого як на в’язничні масштаби листа, зіжмакав його в маленьку грудочку, перев’язав ниткою і передав Поктії:
— У камері каторжан сидить Гогі Цуладзе, одноногий, я тобі показував його. Передаси йому. Мені туди підходити не можна. Запам’ятай, лист ні в якому разі не повинен потрапити до чужих рук!
Згодом на подвір’ї для прогулянок сталося те, що, на мою думку, і зумовило подальші події. Через стіну хтось перекинув до нас прив’язану до камінчика записку. Один з шушвалі вхопив її і, звичайно, віддав Спарапетові. Спарапет розмотав на записці нитку, розгорнув її, прочитав і засунув у кишеню. Походивши трохи, він підійшов до Хоми Комодова й сказав:
— Хомо-джан, тут ось підкинули, не нам, написано — Сичеві... Але там такі речі, може, ти спочатку прочитай? Візьмеш, чи віддати Сичеві?
— Кому кинули, тому й віддавай!— усміхнувшись, відповів Хома.
— Еге? — Спарапет вагався.— Та вже як скажеш.
Підійшов Дата Туташхіа, Спарапет віддав йому записку. Дата прочитав, знайшов Хому й подав її.
— Це почерк Бікентія Іалканідзе, фельдшерів. Він мій побратим!
За кілька хвилин записка обійшла всіх членів комітету. Ось її зміст: Коц збирається якимсь надзвичайним способом скористатися своїми правами. В чому це виявиться і як буде зроблено,— не відомо. Він має намір для компрометації агітаторів використати компанію Дардака. Уперше це має відбутися на зміні Моськи, завтра вночі.
Мені спочатку здалося, що записку інспірував Класіон Квімсадзе.
— Я залишуся побачити Бікентія,— мовив Дата, тицьнувши наглядачеві карбованця, й пішов у напрямі до лікарні.
Я повернувся в камеру. Що таїти — всі ми вдосталь накочувалися по в’язницях і засланнях, але того, про що дізналися з записки, не могли витримати навіть нерви Хоми Комодова. Зроду я не відчував себе так кепсько. Як би це вам сказати... здається, плюхнули тебе в нечистоти й заборонили помитися... Ми позабивалися в кутки, посхиляли голови.
Повернувся Дата Туташхіа. Він не приніс нічого нового, окрім того, що Бікентій назвав йому першоджерело тієї новини — начальника лікарні, військового лікаря Щелкунова,— але навіщо здалося жандармові звіряти Бікентію державну таємницю?! Тієї ночі ми не переставали шепотітися аж до світанку. А вранці, власне, не вранці, а на початку дванадцятої знов повернулися до тієї розмови. Треба було вирішити, що потрібно зробити, щоб не допустити злочину. Було обмірковано всі можливі шляхи до врятування агітаторів від ганьби, але до певного висновку не могли дійти. Їх міг врятувати бунт, а для цього потрібен був привід.
— Привід, я гадаю, вже є, але про те, що потрібне для повстання, хочу поговорити сам на сам з Хомою,— сказав Дата Туташхіа.