— Кру-гом, тварюко! — Не встиг я доказати оте «тварюко», як побачив його спину й краї рушника, що перехопив йому голову.
На цьому поверсі лишилися Андро Чапейшвілі та Езіз Челідзе. Ми спустилися на другий поверх... Не варт уже й розказувати. І тут, і на першому поверсі повторилося майже те саме, що й у нас нагорі. Коротше кажучи, поріг підвального коридора переступили я і Лука Петрович. За дверима лишилися Класіон Квімсадзе, Поктія і Дата Туташхіа.
Дата Туташхіа не раз, бувало, казав мені: сміливість — це звичка! За той короткий час, що ми спускалися з нашого поверху в підвал, я так звик хапати наглядачів, що, побачивши милого Коца і ще милішого Моську, прямісінько рушив до них. Я йшов повільно, побризкуючи ключами. На відстані трьох-чотирьох кроків від мене, опустивши голову, але дуже впевнено ступав Дембін. Я зупинився біля однієї камери й зазирнув у вічко. Те саме зробив і Дембін — так ми домовлялися. Коц сидів у кіпці коридора на стільці. Поруч, виструнчившись, стояв Моська. Коли я ввійшов у коридор, Коц лиш одним поглядом удостоїв мене своєї начальницької уваги й одвів знуджені очі кудись убік. Моська стояв, то на нас позираючи, то до Коца прислухаючись.
Я брязнув по дверях камери в’язкою ключів, і на цей знак у коридор увірвалися Дата, Поктія, Олексій Снєгир і Класіон. Саме — увірвалися! Я тільки метнув на них очима й поспішив до Коца. А Дембін — нема що й казати — просто розцвів. У вузькому коридорі Коц і Моська не могли роздивитися, хто біг у нас за спиною. До того ж усі були в масках, та й освітлення тут було, як і скрізь,— наполовину, а може, й на третину. Ми так зненацька застукали Коца і Моську, що вони, безперечно, не встигли подумати про страх, якщо взагалі могли про щось думати.
— Устань, тварюко! Обличчям до стіни! — процідив я крізь зуби.
У Моськи підломились коліна, і він мало не знепритомнів, а Коц навіть поворухнутися не міг, і його разом із стільцем повернули до стіни Поктія і Класіон.
Я озирнувся: Дембін, квапливо роздягаючись, так далеко шпурнув наглядачів чобіт, що трохи не влучив у Хому Комодова, який саме входив до підвалу.
Дата пішов по карцерах, виганяючи звідти всіх. У нещасного Какалашвілі, котрий ніяк не міг уторопати, що відбувається, очі на лоба вилізли, він роззявив був рота, але Хома притулив до губів пальця, що й геть збило з пантелику бідолашного гімназиста. Дардак теж потягнувся був до виходу, але Хома Комодов упхнув його назад у камеру.
Дембін у самій білизні стрімголов кинувся з коридора.
Дата кивнув Класіонові, щоб пана Коца впустили в один з карцерів. Підійшовши до Дати, Класіон підняв вісім пальців і кивнув на восьму камеру, біля якої ми й стояли. Дата очима спитав: чому у восьму? Класіон ляснув себе долонею по заду, і Дата розсміявся. Тільки-но я збагнув, що сучий син Класіон пропонує кинути начальника в’язниці до мужоложів, як за спиною в мене пролунав дружний сміх — у коридорі вже крутилося чоловік двадцять, і всі реготали. Декого з них я й в обличчя не знав. Сміх побіг по камерах і через якихось півхвилини реготала вся в’язниця — чотири тисячі чоловік разом.
Відчинили восьму камеру, вштовхнули Коца, Класіонове бажання здійснилося. Звичайно, ніхто б його не зачепив, та однієї думки впхнути його до мужоложів було досить для ДОВІЧНО! ганьби начальника в’язниці.
— Розв’яжіть йому руки й зніміть пов’язку з очей,— звелів Хома.
Мужоложі стояли, збившись у купу, нічого не розуміючи. Перший підійшов Харчо й став розв’язувати руки Коцові. Наважився й Аліскер, він розв’язав очі начальникові в’язниці.
— Бісмаллах, хто ж це? — упізнавши, хто то був, Аліскер позадкував до своїх.
Харчо зазирнув в обличчя начальникові в’язниці:
— Вах, оце тобі, їй-богу!.. Ні, ти подивися, га? Коц, Коц і є!
Рудольф Валентинович аж надто люб’язно й простодушно спитав:
— Вибачайте... Хіба государ імператор уже зрікся престолу?
— Дивіться мені! Не дай бог пищати та плакати почне, мовляв, допоможіть, усім ребра перелічу! — сказав мужоложам Чалаб.
Доля звела мене з Чалабом, коли я сидів уперше. Був Чалаб мирним кинджальником. Сидів він за те, що позичив комусь револьвера, з якого було вбито жандарма. Чалаб зовсім не був причетний до революції, і мене вразило, коли і вдруге він постав переді мною як політв’язень. Я нагадав йому про себе. Виявилося, що він сидить уже втретє, І після тієї справи з револьвером обидва рази за нещадні побої поліцейських. У нього була така химера — він ненавидів поліцейських і під час слідства, через якусь незрозумілу впертість, пояснював свої вчинки ненавистю до царизму. Тому й проходив він як політичний.
Коли двері восьмої камери замкнули, Чалаб сказав Хомі:
— Тут потрібен господар. Якщо ми Канарейку й Моську залишаємо...
— Залишаємо.
— Це небезпечно... Коли б арештанти не виламали дверей і не розправилися з ними. Цього не можна допускати...
Хома кивнув, але нічого не сказав.
— Давай ключі, я пригляну,— сказав Чалаб.
Хома подав йому в’язку ключів і порадив:
— Тоді знайди людей, бо сам ти не впораєшся...
— Взагалі потрібен порядок, революційна дисципліна потрібна! — сказав я.
— Усе буде гаразд! — запевнив мене Чалаб.
— Звільніть коридорі — гукнув хтось, і коридор умить спорожнів.
Коло восьмої камери лишилося троє: Хома Комодов, Дата Туташхіа і я.
— Не можна так! — промовив Хома.
— Ти правду кажеш, не можна,— потвердив Дата.
— Чалабе, йди сюди! — покликав Хома.
Чалаб саме вводив до камери Моську. Він замкнув за ним двері й підійшов до нас.
— Виведи його й посади з Моською! — Хома кивнув головою на восьму камеру.
— Кого?
— Коца.
— Коца? Я думав, ти кажеш про когось з отих... Коца? Вивести Коца? — Чалаб з сумнівом подивився на Хому.— Навіщо?
— А на те... погана влада поганими справами займається, тому народ і хоче скинути царя,— сказав Дата Туташхіа.— А нам це не личить, я так гадаю.
— Посади з Моською! — повторив. Хома, і ми рушили до виходу.
— Як скажете! — неохоче згодився Чалаб, коли ми вже далеченько відійшли.
Граф Сегеді
Як розвивався бунт, я, можна сказати, знаю все, аж до пікантних подробиць. Один з моїх колишніх підлеглих від початку до кінця був свідком подій, але, наголошую,— тільки свідком і спостерігачем. Незважаючи на те що в’язничне відомство було однією з підвладних йому установ, він не мав у ньому навіть дорадчого голосу. Я вже казав, що так було вирішено в Петербурзі. Але, так чи інакше, мій колишній підлеглий через якийсь час після того, як арештанти захопили в’язницю, стояв на караульній вишці, а всередині відбувалося ось що: у темряві гасали сотні людей. Навколо корпусу вже здійнялися величезні купи каміння й цегли — арсенал на випадок штурму. Чути було скрип риштовання біля недобудованого корпусу, хряскали, падаючи на землю, дошки, люди озброювалися — хто ломакою, хто камінням, хто киркою або ломом.
Хтось вигнав з камер чоловік п’ятдесят арештантів. Вони носили дерево від того будинку, що стояв у риштованні, й споруджували барикади. Робота кипіла, чути було десь здалеку короткі розпорядження, очевидно, бувалих людей.
Трохи згодом до першої барикади пригнали юрму наглядачів і під свист і галалакання змусили їх перебратися через неї. Хвіртка у воротах відчинилася, і солдати, що залягли по той бік огорожі, перерахувавши наглядачів, ніби арештантів, випустили їх на волю. Хвіртка зачинилася.
На світанку в’язниця була схожа на укріплену фортифікаційну споруду. На барикадах засіло багато людей. Бойовий дух, озброєння — наносили гори каміння й битої цегли,— дисципліна свідчили про участь обізнаних з цією справою людей. Кухня почала роздавати вранішній кандьор. У першу чергу сніданок подали на позиції. Обслуга працювала точно й беззаперечно виконувала розпорядження чергових та інтендантів.