Одразу після сніданку на подвір’ї в’язниці страшенно засмерділо — наче вичищали асенізаційні ями. Один з ватажків вів загін, який ніс нечистоти й виливав їх прямо на барикаду перед головними воротами. Ватажок той був арештант Класіон Квімсадзе. Той самий Квімсадзе на площадці третього поверху недобудованого в’язничного корпусу керував спорудженням незрозумілого механізму. Інші ватажки поки що не з’являлися.
Перший контакт з бунтівною в’язницею було встановлено з допомогою інтенданта Чарадзе. Йому прочинили хвіртку в головних воротах, він просунув голову.
— Я через оте смердюче звалище провіанту не перетягну! — горланив Чарадзе.— Це ж не мало, на п’ять тисяч чоловік та на три дні... Ф-фе, як ви тут усе запоганили. Ану, розчищайте мені дорогу.
Усі мовчали.
— Ви що, не чуєте? Вам кажуть!
— Нехай знімуть грати хоча б з одного вікна адміністративного корпусу й передають через нього,— сказав хтось голосно.
— Аякже! Так вони вам і познімають грати!— кинув Чарадзе, і хвіртка грюкнула й зачинилася.
О десятій ранку намісник затвердив склад оперативного штабу. Приборкати бунт доручили полковникові Кубасарідзе. Після короткої наради до одного з вікон адміністративного корпусу приставили солдатів, заходилися знімати грати. Арештанти, вирвавшись на подвір’я, першу перемогу відсвяткували неймовірним ревом, і інтендант Чарадзе передав триденний пайок усього контингенту представникові, якого призначили бунтівники. То був арештант Шалва Тухарелі. Він і зараз живий, працює в селі завпедом середньої школи. Та частина моїх записів, де розповідається про внутрішні, не відомі слідству стосунки, побудована за розповідями Шалви Тухарелі.
Провіант приймали не більше як п’ятнадцять хвилин, і сам Шалва Тухарелі провів останній мішок. Солдати підмели віником на підвіконні, витерли мокрою, а потім сухою ганчіркою, і на вікні став полковник Кубасарідзе.
— Здрастуйте, арештанти! — гаркнув полковник.
Ніхто не відповів на його привітання.
Кубасарідзе озирнувся через плече, і з обох боків біля нього з’явилося по офіцеру, на чин нижчих.
— Арештанти! — промовив полковник улесливо.— Я не розумію, чим ви схвильовані, навіщо оцей гармидер... це сміхотворне безладдя?
Знову мовчанка.
— Ось, скажімо, ви!.. Прошу вперед, виходьте, виходьте! — запросив когось із шушвалі один з офіцерів. Мабуть, до того, кого він кликав, уперше за життя зверталися на «ви», та ще так чемно, і бідолаха, механічно скоряючись, ступив два кроки вперед.
— От і прекрасно,— заговорив полковник.— Як ваше прізвище, юначе?
Юнак опустив голову, і марно було сподіватися, що полковник коли-небудь почує його прізвище.
— Не бійся, синку, скажи, як тебе звати. Ось я, наприклад... полковник Станіслав Кайхосрович Кубасарідзе, а тебе як звати? — лагідно так спитав.
А той стояв як бовван. Юрма безмовно дослухалася до тиші.
— Скажи,— заворкував полковник,— я ж назвався... назвись і ти.
Знову довга мовчанка, і нарешті з черева юрми, немов з могили, почулося:
— Ва, ти ба який?! Дуже йому потрібне твоє прізвище, теж мені подарунок — зараз додому віднесе! Ну взнав він твоє прізвище, а навіщо воно йому?! Ось коли ти його прізвище взнаєш... отоді йому буде непереливки. Він і мовчить. Прізвище йому назви!.. Ти ба, який моторний!
Полковник, видно, не звик до такого зухвалого поводження й розгубився.
— Ну, добре, добре,— озвався другий офіцер.— Не треба прізвища. Скажи панові полковнику, чим ти невдоволений, чим тебе скривдили, хто скривдив, як це було...
— А ось як було...— несподівано голосно й сердито заговорив арештант.— Цілий місяць листи додому надсилаю, щоб їсти принесли. І не несуть... Жду, а їх нема!
Офіцери перезирнулися, полковник хотів був щось сказати... Але автор неодержаних листів не дав йому говорити:
— Не вкидають листів, на пошту не односять. В’язниця не вкидає!
— А-а! — зрозумів полковник.— Ми це з’ясуємо, неодмінно з’ясуємо і винних покараємо. Іди напиши листа, я сам укину його в поштову скриньку. Іди, сину, пиши!
— Бачиєв я. Фрідон Миколайович!— хоч і пізно, але гордо й виразно представився арештант полковникові й побіг писати листа.
Поки один з офіцерів виводив у записній книжечці «Бачиєв Фрідон Миколайович», полковник знову звернувся до юрми.
— Ну, в кого іще що? Слухаю.
— М’ясо крадуть,— крикнув хтось.
— Не крадуть, а ходять на кухню й жеруть!
— Ва, а що, хіба це не крадіжка?
— Крадіжка, крадіжка!
— Сіль, олію — все цуплять!
Полковник ледве влучив таку мить, щоб і своє слово втиснути у те різноголосся:
— Хто краде, панове, звідки й куди цуплять?.. Говоріть по черзі, нехай почне хтось один!
Зчинився страшенний гамір, бо кожен вважав, що коли говорити по черзі, починати треба йому.
Офіцер ледве встигав записувати — м’ясо, сіль, олія, чиїсь прізвища,— і коли громада трохи вгамувалася, знов заговорив полковник:
— Даю вам слово честі дворянина, все це я з’ясую і винних суворо покараю, якнайсуворіше!.. Що вас турбує, які у вас іще скарги?
Юрма зрозуміла, що краще говорити по черзі, але не могла збагнути, що говорить з представником влади про житейські дрібниці, тим часом як бунт мав зовсім іншу основу й мету. Полковник теж не поспішав, він очікував, коли дійде мова й до цієї справжньої суті.
— Старі параші, нехай замінять! — раптом вигукнув хтось.
Полковник записав, пообіцяв негайно владнати й це, і тоді вже хтось попросив:
— Нехай повідмикають камери, як було до цього!
— Ва-а-а! Справді! Е-е-е!
Народ знов загомонів. Немов тепер згадали, що про таку важливу вимогу вони й забули.
Полковникові довелося довго чекати, поки галас улігся, і, наче й не було нічого, він сказав:
— Власті не знали, що камери позамикали. Це самочинство начальника в’язниці та його адміністрації. Ми його неодмінно покараємо. Зараз вони відімкнуті?.. Нехай лишаються відчинені, замкнути їх знову ніхто не посміє... Тільки вночі їх замикатимуть, як і замикали,— до шостої ранку. Прошу, що у вас іще?
У юрмі голосно проказали: вночі замкнуть, а вранці не відімкнуть,— та полковник удав, ніби не дочув, а тут іще йому на допомогу нагодився й Галамбо:
— У лазню не пускають, у лазню!
— Ні, ти тільки послухай,— почулося в юрмі.— Це тобто тебе, Галамбо, в лазню, еге?
Згодом я дізнався, що Галамбо хоч і скаржився, але сам місяцями не вмивавсь, і заманити його в лазню просто неможливо. Проте полковник звелів записати і цю скаргу й виголосив тронну промову:
— Піддані нашого шанованого царя-імператора полюбляють час від часу чинити безладдя, заворушення і всілякий там переполох, але його величність вважають це явище виявом їхнього піднесеного духу. І цілком справедливо вважають. Уявіть собі, воно ж і з худобою буває: упреться — й ані руш. Тоді хоч бий, хоч не бий — дарма, перечекати треба!.. Мине небагато часу, обридне впиратися, рушить, потягне воза, і все буде добре, як і було! Тим паче ви, панове! Ось вас замкнули в цьому гидкому казенному домі. Звичайно, вам обридла одноманітність, і душу вашу охопило сум’яття. Хвилюйтеся, кричіть, бунтуйте — я вам дозволяю все. Ми потерпимо, зачекаємо, і — рано чи пізно, все повернеться в старе річище!..— На цьому місці полковник дістав велику носову хусточку й махнув нею в бік барикади, що підпирала ворота: — Немає більше потреби, не носіть сюди нечистот, смердить дуже... Ага, а тепер у мене до вас іще одна справа, панове...— Полковник понишпорив очима по юрмі. Зупинивши на комусь погляд, запросив: — Ось ви, еге, ви, ви! Підійдіть, будь ласка, ближче, добродію. У мене голосу не стає, горло хворе...
Арештант повільно вийшов з юрми.
— У вас вигляд інтелігента. Як ваше прізвище, добродію? — чемно спитав арештанта полковник.
— Квімсадзе, Класіон Бічійович, телеграфіст!— Таким тоном кажуть: «Іди ти к такій матері!»