— Скільки чоловік прочитали записку? — спитав Хома Комодов.
Я порахував:
— Семеро!
— Знищіть її.
Амбо Хлгатян підніс до записки вогонь.
На вечірньому засіданні комітету, яке тривало без кінця-краю, переривалося й знову відновлювалось, ніяк не могли знайти відповіді на запитання: що робити далі? Із записки Тифліського нелегального комітету було зрозуміло, що ми мали вирішувати це самі. Акція, яку ми організували, досягла своєї мети: формальним приводом до бунту була обурлива діяльність пана Коца, і вона більше не могла повторитися; ми створили прецедент для інших в’язниць — приклад величезного значення; під час бунту чотири тисячі п’ятсот чоловік тією чи іншою мірою були прилучені до досвіду боротьби, і в цьому полягало виховне значення нашої акції; в ті дні все місто, а за ним і весь Кавказ говорили про наше повстання; про нього було повідомлено й урядові в Петербург, щоправда, із запізненням, але інформація проникла і в Державну думу — в цьому полягала політична функція нашого починання. Нарешті,— і то був надзвичайно важливий наслідок,— нам, професіональним революціонерам, бракувало досвіду організації масових виступів, а тепер ми його мали.
— А далі що робити?
— Пояснимо народові, що мети досягнуто...— продовжив хтось, але його перебили:
— Що пояснювати? Хотіли, мовляв, спробувати, що з усього цього вийде?
— Маса є маса, і вона хоче бачити, руками помацати те, чого було досягнуто такими великими жертвами.
— Не даси їй чогось реального — значить, ти авантюрист!
— Я кажу — роз’яснити треба, що ж їм реальне ще потрібне?
— Ми професіональні революціонери і, чесно кажучи, самі до кінця не розуміємо, що зробили. А ти хочеш, щоб це розшолопав якийсь там Токадзе?!
— Спробуй поясни комусь, що визвольний революційний рух — це щось на зразок чаші. Потрібно багато протестів, бунтів, виступів, повстань, навіть самих лише закликів, щоб чаша наповнилася й хлюпнула через вінця...
— Ми до цієї чаші кинули тільки один малесенький камінчик...
— А він повернеться до тебе й скаже: «Заради отого малесенького камінчика ви і вели мене на смерть?»
— Треба або стати на чолі й повести народ за собою, або кинути його й рятувати свою шкуру,— сказав Дата Туташхіа, коли запала тиша.— А куди його вести, коли кругом чотири стіни? Тільки до смерті! Не можна так щедро й хоробро штовхати на смерть отих людей, вони й так дорого заплатили, та навіть дідько з ним, з ризиком, якщо є вища мета. Але я мсти не бачу! Кинути їх? То вони запам’ятають: оцей нас кинув, зрадив,— і ніхто до тебе й на відстань рушничного пострілу не підійде, і не те що за одного, за життя двох поколінь це не забудеться. Як на мене, то основна турбота тепер у тому, щоб не дати отим людям одне одного поїдом їсти, і якщо можна — навчити їх більшому, зробити їх кращими, ніж вони були.
— Для цього потрібна боротьба. А вони не хочуть з нами боротися, бачив, гармати потягли!
— А якби ми були на волі й такий самий бунт стався?
— На волі Миколка шрапнеллю нас винищив би, а тих, кого куля не дістала б... поїзди в Сибір ходять, і, кажуть, нові вагони завели для нашого з тобою подорожування!..
Отак три дні точилися розмови, і кінця їм не видно було.
А людям уже обридло стовбичити на барикадах. Одні відпросилися на дах у спостерігачі. Другі прикинулися хворими й пішли. Чуття підказало народові, що на барикадах він більше не потрібен. В обслузі траплялися випадки саботажу. Це природно, бо мета арештанта, котрий іде в обслугу, полягає в тому, щоб слугувати не іншим арештантам, а жандармерії, і тим самим забезпечити собі ситніше й вільніше життя. А за нових умов жандармів не стало, і цією відносною свободою користувалися тепер усі однаково. Навіщо тоді надриватися? Крім лікаря Щелкунова, на території в’язниці з’явився лиш один жандарм — довгов’язий інтендант Чарадзе, та ще два пожежники, тримаючись непомітно й боязко, почали впорядковувати своє господарство і тільки через тиждень, так само соромлячись і боячись, попросили повернути шланги, прив’язані до гармати Класіона. Хто відсидів строк, звільнялися, як і раніш. Навіть прибув новий етап — Із Сухумі. Одне слово, прокурор Калюзе своїх обіцянок дотримав.
У Класіона жар спав, та що йому вже не топтати рясту — це казав і Щелкунов, і по Класіону видно було. Дата Туташхіа після візиту прокурора більше не заходив у комітет і цілісінькі дні просиджував у парламенті разом зі своїм нерозлучним Поктією, уважно слухаючи ораторів.
Там, на гальорці, що аж вгиналася від народу, який привалив з барикад, я й знайшов одного разу Дату, він сидів разом з Поктією та Бікентієм Іалканідзе.
Андро Чанейшвілі, як завжди, посідав місце голови, в ході обговорення подавав свої репліки, а коли розгоралася неймовірна суперечка,— дзеленькав дзвоником, щоб угамувати.
— Ми вимагаємо для всіх однакових умов життя й рівних громадянських прав, а інакше — підемо! — перше, що я почув, коли ввійшов до цієї величенної камери.
— Куди йдете, Таріеле Автанділовичу, туди, де умови й права ще більш нерівні?
— Правильно! — не розгубився оратор.— Сьогодні в Російській імперії немає іншого місця, де особа користувалася б ширшими свободами і де демократія була б повніша, ніж тут, у нас, в Ортачальській в’язниці. Нашу маленьку общину я назвав би «Ортачальською демократією».
Залунали оплески.
— ...Та, коли ми кажемо, що підемо, ми маємо на увазі, що підемо з імперії, підемо з держави, де є гнобителі й пригноблені. Ми залишимося тільки в тому разі, коли кожному з нас будуть гарантовані однакові умови й права!..
— Шалво, йди сюди, ми посунемося,— покликав мене Бікентій Іалканідзе.
Я проштовхався й сів з друзями.
— Що ви тут робите? — спитав я Бікентія.
— Ох, що тобі сказати! Коли ще побачиш стільки дурнів разом? Як у будинку для божевільних... Вони профспілки заснували, профспілки! — захоплено шепотів мені на вухо Бікентій Іалканідзе.— Працівників харчування — окремо, санітарії та гігієни й медицини — окремо... І мене кличуть, посаду пропонують. Он, подивися, і Рудольф Валентинович наче тут уродився. Мабуть, і мужоложі хочуть свою профспілку заснувати! — Бікентій аж за живіт брався од сміху.
Мені сподобався оратор, якого назвали Таріелом Автанділовичем, і я присів біля нього. І справді, де можна було знайти таке місце в Російській імперії і де було стільки свобод — думки, слова, вчинків, совісті...
На засіданні комітету Дата Туташхіа з’явився тільки через три дні. Ішов п’ятий день повстання. Дата довго слухав інших, а потім підвівся сам і сказав:
— Справжні революціонери, я так розумію, хочуть скинути старий лад і взяти владу в свої руки, щоб потім передати її народові. Мені здається, настав уже час подумати вам про те, щоб передати владу, а ви вчепилися в неї й не випускаєте. Доки ж це може тягтися? Чого ще чекати? Поки народ вас зненавидить? Бо ж тут у нас, в Ортачальській в’язниці, держава в державі утворилася: і поліція тобі, й армія, і розвідка— свої, і господарство, й пропаганда, і дипломатія є, і парламент свій завели, і бог знає, чого ще нам бракує! Одне тільки лишається — натиснути на в’язничну огорожу, повалити її, нехай наш бунт вирветься на волю... Але сказали ж нам, щоб підтримки не чекали, виходить, нас, як курей, переб’ють, якщо бунту не згорнемо.
— Революціонер нічого не повинен боятися, Дато Туташхіа! — вигукнув Езіз Челідзе.
— Нічого, крім безглуздої загибелі й невиправданих втрат людей, загартованих у бою!— мовив Дата.— Те, що я сказав, в іншому місці, в іншій обстановці, може, й не слід було б говорити, а зараз — саме час. Передайте владу парламентові, відійдіть від справ і сховайте тих, хто потрібен для майбутніх сутичок. Нехай собі інші керують! Якщо справа до старого повернеться й жандарми надумають старі порядки відновити — люди, здатні до боротьби, будуть живі-здорові, і нехай навіть парламент не зможе відстояти наших завоювань, то ви ж тут, вам і карти в руки. Ось про що я хотів сказати.