— Не розумію.
— Платформа. А що, колишня тебе не задовольняє?
— Зараз це не має значення. Якщо можеш, дай відповідь на моє запитання!
Він відчув, що я починаю сердитися, і, подумавши, сказав:
— Я завжди і в усіх випадках виходжу з того, що людству необхідно знайти спосіб морально піднести людину, знайти можливість морального вдосконалення її, а інакше людство дійде до канібалізму, стане харчуватися м’ясом собі подібних — це не метафора, я говорю буквально,— і це триватиме доти, доки останнього homo sapiens не з’їсть якийсь дикий звір. Щоб уникнути цього, треба знищити імперії. Революція необхідна!
Я знав, що Сандро Карідзе вірить в неминучість революції. Відомо було, що він співчував революційному рухові й був на його боці. Тепер я переконався і в тому, що він жадав революції як шляху врятування людства.
— Твої твори я знаю лише з заголовків — очевидно, вони слугують революції?..
— Революція — справа завтрашня. А я слугую післязавтрашній.
— Он воно що... Над якою ж проблемою ти працюєш?
— Над проблемою морального прогресу. Я розробляю теоретичні основи керованої моральної революції.
— А точніше?
Карідзе запустив п’ятірню в бороду й почухав щоку.
— Ти, Дмитровичу, магістр права, чи не так?
— Так,— усміхнувсь я.
— Чому ж ти всміхаєшся?
— Мене тішить мінливість долі людської. Я думав одержати професуру в Московському або Петербурзькому університеті, а ким став? Жандармським генералом у відставці й сибаритом. Хіба ж не смішно?
Карідзе спробував сказати мені щось втішне, та, мабуть, передумав і повернувся до нашої розмови:
— Чи можеш ти дати загальне визначення законодавства, яке було б справедливе для всіх епох і народів?
— Можу.— Я зібрався з думками й почав: — Передусім воно — засіб здійснення внутрішньої й зовнішньої політики, далі — воно є статусом прав та обов’язків правлячої меншості, нарешті, воно знаряддя підкорення інертної чи невдоволеної більшості. Тебе влаштовує така відповідь?
— Цілком. Тепер скажи: чи може ставлення імперії і до своїх громадян, і до інших держав визначитися формулою: «їм тебе, щоб ти не з’їв мене, а ще тому, що хочу погладшати»?
— Припустимо,— згодивсь я весело.
— Як це — припустимо? Коли це не так,— скажи!
— Так, так, продовжуй!
— З тим, що я зараз скажу, ти вже одного разу згодився, Дмитровичу, а тому візьмемо це як відому істину: вищезгадане пожирання прикривається досить доброю метою з погляду загальнолюдської справедливості. Воно спирається на демагогію, засновану на християнському гуманізмі. І, нарешті, здійснюється з допомогою замурованого в міцну оправу «Зводу законів Російської імперії».
— Усе, що ти кажеш, було б справедливе, коли б не було таке зле... Далі?
— Це не злість, а манера міркувати. Правда, не з кращих, але, як тобі відомо, я легко обходжуся й нею. Тепер ще одне запитання: які наслідки взаємодії релігії й закону — з одного боку, а з другого — особи й суспільства? Звичайно ж, в існуючій реальності, в сьогоднішній дійсності.
— Друже Сандро, я людина релігійна й намагаюся не святотатствувати. Ти розкажи про взаємодію релігії й особи, а я поміркую про особу й закон. Тобі це вигідно: ти задаси тон, а я мимоволі підкорюся йому й говоритиму в тому ключі, який ти подаси.
— Але ж я, друзяко, чернець, що не кажи, а чернець...— швидко мовив Карідзе.
— Ти єретик! Лежатимеш ти на розпечених головешках і шкварчатимеш. Все одно попадеш у пекло, кипітимеш у гарячій смолі. Говори, що тобі втрачати?!
— А воно й справді!.. Релігія намагається втиснути людину в рамки християнської моралі, щоб тримати її в покорі, а людина, звичайно, опирається, до речі, й тому, що самі проповідники та ревнителі віри — грішники найвищого штибу. Релігія фізично сильніша, але вона догматична. А людина хоч і слабка, та зате наділена гнучкою пристосовуваністю. Разом з тим людині хочеться в щось вірити. За умов фарисейства релігійних ревнителів єдиним стовпом віри виявляється особистий добробут, що й санкціоновано для тих, хто аж надто заповзятий. Ось звідси й починається вироблення та рафінування тих способів, з допомогою яких можна завоювати славу найвідданішого адепта християнства і тим самим полегшити собі служіння мамоні. Отже, за умов імперії взаємодія релігії й людини породжує зацькованого підданого, який ненавидить все і всіх, і єдиний вихід бачить тільки в революції, і стає борцем за неї. А щодо релігійного культу, то, виснажившись і знесилівши, він залишає за собою лиш формальне виконання обрядів. Ти згоден, графе, що це основна особливість нашої дійсності?
— Якоюсь мірою. Як на мене, ти занадто згущуєш барви.
— Прекрасно. Навіть стримане схвалення відставного жандармського генерала варте набагато більше, ніж захоплені вигуки сотні фанатиків. А тепер говори ти.
— У твоєму стилі вести мову?
— Звичайно, а то не доберешся до правди.
— Гаразд, добродію! Закон насилує людину, а людина відповідає йому опором. Закон фізично сильний, але не гнучкий; людина слабша від закону, але набагато спритніша, в руках у неї численні способи й засоби обминути закон, дотриматися його тільки частково або й зовсім не дотриматися. Закон прагне до того, щоб людина обмежила свої інтереси інтересами імперії. Людина намагається пристосовувати закон до своїх інтересів, найчастіше — обминувши, обійшовши цей закон. Це нерівна боротьба, і слабка людина змушена йти на моральні компроміси, використовувати все що завгодно, аби лиш здолати тиск закону й зберегти своє існування! — Я помовчав, щоб сформулювати відповідний висновок: — Отже, за умов імперії взаємодія закону й людини породжує зневіреного, зацькованого громадянина, який ненавидить все і всіх, який бачить вихід тільки в революції, стає борцем за неї. А щодо закону, то він перетворюється на процедуру, яка вичерпала себе, стала безсила й зведена до формальності.
— Бравіссімо, графе!— радо вигукнув Карідзе.— Тільки зверни увагу на те, які міцні моральні критерії лишає імперія в спадок тій політичній силі, яка спочатку повинна створити зовсім нову державу, а потім — керувати нею! Кожна політична течія, яка обстоює соціальну революцію, сьогодні знає, що тільки-но вона досягне перемоги, як до рук їй потрапить людський матеріал, моральна цінність якого досить сумнівна й суперечлива і який дуже важко піддається переробці. На жаль, усі ті політичні течії розраховують на те, що досить буде їм змінити соціальні умови, суспільний побут, як сама собою переможно підніметься мораль. Я цього погляду не поділяю і намагаюся внести свою лепту в осмислення наступних катаклізмів. Ось над цим я й працюю.
Одного разу поблизу дзегвських порогів закинув я в Куру великий гачок. Від Шиомгвімі йшов паром, і на ньому я побачив у бінокль Сандро. Коли не зраджує мені пам’ять, то було невдовзі після його другого арешту й звільнення. Зійшовши на берег, він подався дорогою до Мцхети. Може, він іде до мене, в Армазі, подумав я і, залишивши вудку, поспішив йому назустріч. Справді, він ішов до мене, рятуючись від остогидлої самотності.
— Ходімо до мене, пообідаємо, поговоримо,— запросив я його.
Він відмовився, сказав, що краще залишитися тут, на березі.
Було хмарно й прохолодно. Сандро Карідзе, який за все життя не витяг і малесенького бичка, лишався байдужий до мого азарту запеклого рибалки. Він був сумний і начебто чимось прикро вражений.
— Що обмірковуєш, Сандро? Про що пишеш?
Він махнув рукою й промовчав.
— А все-таки? — наполягав я.
— Заплутався в одному питанні... Три дні — жодного рядка. Мало не лусну від злості.
Я зрозумів, що привело його до мене. В такому настрої він бував і раніше. Я не раз помічав це. Щоб вийти з глухого кута, він починав розмову на важливу для нього тему, заходив у суперечку і ось тоді частенько натрапляв на рішення, якого шукав.
— Ану починай,— сказав я.— Обговоримо, може, звідкись проб’ється світло.
— Мене цікавлять господарі й гості.
— Де хліб-сіль узяти?