Той солдат, що їх вартував, дрімав, а як я перший раз пальнув, він очі продер і спросоння теж двічі вистрілив. З казарми вахмістр вискочив. Свиснув — ще три солдати вискочили й четвертий із сторожовою собакою. Отак зразу й вискочив, братку! Ну, думаю, пропали хлопці, не втечуть — дивлюся, вахмістр із солдатами вже вниз по схилу біжить. Коло пеньків собака взяв слід, дуже тягнув, як він і довідка не порвав. Одне слово, гналися вони бігом, та поки до води підійшли, Спарапет і Туташхіа вже на середині Кури були.
Вахмістр, як біг, так з розгону у воду й сягонув, та чоботи в нього обважніли, він і став. Подумав би, що він, Христос — по воді йти!.. Постояв трохи і пішов назад на берег, наказує солдатам — стріляти! Солдати — на коліно, і затрахкотіло, куди там!..
Утікачі пірнули під воду. Пірнули — і ті кинули стріляти. Спарапет випірнув і кричить вахмістрові — не стріляйте, я вернуся! Міському злодієві розуму не позичати. Знає, що солдати вбити можуть. Поплив він до берега, солдати не стріляють, ждуть. Про Спарапета вони не надто турбувалися, вони все на воду зирили, Туташхіа видивлялися.
Вахмістр гукає Спарапету, де мегрелець. Злодій обернувся й давай кликати: «Дато-о-о! Вернися, а то пришпилять мене!»
А Дати як і не було. Спарапет знову попрямував до берега, але течія несла його вниз, і солдати поплентали понад берегом; одне око на Спарапета, другим по воді нишпорять, Дату чекають. Мабуть, влучили в нього,— подумав я,— або поранили, а може, вбили, він і пішов на дно. Та ось побачив! Випірнуів, і де — майже біля другого берега! Вахмістр теж уздрів і знов наказав — стріляти! І знову стрілянина, галас, охо-хо-хо, не доведи господи!..
На Курі була повінь, Туташхіа вже далеко одплив. Жодна куля його не зачепила. Знову пірнув — та й зник!
А Спарапета течія зовсім далеко віднесла. Солдати знов за ним побігли берегом, за течією. Тільки солдат з собакою відстав — не йде за ним пес, і край. Він його вниз, куди всі біжать, а собака проти течії тягне. Той у свій бік — той у свій. Солдат розсердився, давай його ногами, а собаці що робити — потрюхикав за ним.
Спарапет став на дно, руки вгору й побрьохав до берега. Йому прикладом у груди, збили, обличчям до землі повернули, лежить ниць. Солдата з собакою залишили коло нього, а вахмістр з іншими солдатами пішли берегом униз.
Ну, думаю, цегельня без мене не згорить, та й перс у неділю не прийде сюди... Махнув рукою і спустився до берега, підходжу до солдатів.
Правду ото кажуть: «В осла як спина засвербить, до млина він прибіжить». Так і зі мною сталося. Ти послухай, як усе вийшло: тільки-но я до них підійшов, вони давай знов галасувати. Дивлюся, на тому бережку стоїть собі на пагорку Дата Туташхіа, взявшись у боки,— мов породистий півень. Потім засунув руку за пазуху, витяг сванську свою шапку — він завжди в ній ходив,— викрутив і на голову. Надів і на небо подивився.
День був хмарний, мрячило.
Чого ж він, думаю, стоїть? Солдати знову лякають його. А Дата Туташхіа повернувся й прямісінько в молодий лісок. І спокійно так іде, неквапливо, наче то й не кулі на нього летять.
Утік!
А ті всі свої кулі витратили, а влучити не змогли. Утік, та оце тобі й усе!
Вахмістр обернувся до мене, очі вилупив і ну горлати: «Чого ж ти, сволото, в повітря стріляв, у них треба було!»
— Ваше сковородіє...— кажу.
— А, сковородіє?! — І він мене лясь по пиці, та так, що й на цегельні, мабуть, почули б, якби там хто був.— Оце раз сковорода! — приказує. А тоді по другій щоці: — Два сковорода! — додав.
Я затулив обличчя руками, думаю, може, охолоне. Та куди там — він мене носаком у живіт, я у воду, а він: «Три сковорода!» — і побіг до Спарапета.
Піднявсь я до своєї цегельні, давай сушити одяг...
Велике лихо мене тоді обминуло. Добре я викрутився, краще й не додумаєшся, а то й кісток не позбирав би!..
Як я тобі розказав, так усе й було. Ніхто цього краще за мене не знає, при мені все й сталося.
Граф Сегеді
Мене ніколи не приваблювали таємниці зоряного неба й темінь астрології. Цю стародавню науку я зараховував до окультних. Очевидно, моє упередження призвело до того, що й понині я лишився не обізнаний у ній. Проте зоряний небозвід — особливо після відставки — став постійним моїм співрозмовником. Коли я вже зовсім знемагав від вражень, коли мені важко було зрозуміти хід подій і зробити правильний висновок, тоді я вдивлявся в глибину всесвіту, що розпростерся на небесному склепінні дванадцятьма зодіаками, пробуючи відшукати в таємничих поєднаннях небесних знаків бездонні символи й подібності до душ і взаємних тяжінь не відомих мені людей.
Веранда моєї дачі, немов навмисне, розташована так, що в людини, яка лежить у качалці, мимоволі зроджується бажання вдивлятися в небозвід. Переді мною дача побувала у двох власників. І вони теж не могли відмовитися від насолоди, яку дає споглядання трепетно-мерехтливого неба, і проводили літні вечори на веранді в спокійній самотності. І теперішні власники дачі теж спрямовують свої погляди на небо, коли залишаються самі.
Кінчався травень тисяча дев’ятсот дев’ятого року. Я сидів на веранді, ждучи вечері, коли о десятій годині зачувся гуркіт екіпажа. Я жив самотньо, від роботи вже відійшов, і до мене досить рідко навідувалися гості, окрім, звичайно, Сандро Карідзе. Тому я здивувався, коли екіпаж зупинивсь коло моїх воріт. Лакей зустрів гостя й відразу доповів: полковник Мушні Зарандіа перепрошує, що заздалегідь не попередив про свій візит.
Його візитові я був дуже радий і аж ніяк не здивувався, бо я знав Мушні Зарандіа як людину з природи некористолюбну й доброзичливу, він завжди пам’ятав добро, яке йому робили, і коли хтось йому подобався, він, не криючись, виявляв до нього прихильність. А зрадів я тому, що в моєму тодішньому становищі Мушні Зарандіа могли привести до мене лише приязнь і щиросерда цікавість до мого життя-буття — і ніщо інше.
Ми довго розмовляли. Мушні Зарандіа завжди був прекрасний співрозмовник, але тепер, у тисяча дев’ятсот дев’ятому році, це був не той Мушні Зарандіа, якого я слухав, затамувавши подих. Не думайте, нібито на той час я був пристаркуватий генерал, що вийшов у відставку і давно втратив зв’язок з колишнім своїм оточенням, позбавлений можливості стежити за інтересами, якими воно живе, і тому, наче прес-пап’є, вбирає чорнило будь-якого кольору. Звичайно ж, це було не так, а все ж од візиту Мушні Зарандіа я одержав справжню насолоду, бо він сповнив мене відчуттям оновлення. В моєму гостеві, як у резервуарі, збиралися відомості з двох зовсім різних джерел: він проникав у хитросплетіння політичних інтриг, мабуть, у всіх країнах світу і знав, що робиться за зачиненими дверима урядових кабінетів багатьох держав, а водночас був причетний до повсякденної хроніки царського двору з усіма її тонкощами. Дивуватися тут немає чому, бо Мушні Зарандіа керував політичною розвідкою, і, звичайно, такий обізнаний і блискучий співрозмовник був справжнім дарунком божим. У тодішньому Петербурзі він був однією із семи особливо довірених осіб, що мали право в будь-яку пору доби розраховувати на аудієнцію в імператора. Не знаю, чи дуже часто Мушні користувався тим правом, але я не маю сумніву, що коли б виникла потреба, він не завагався б розбудити його величність. Я помітив у ньому тоді ще одну важливу рису: Мушні з глибокою шанобливістю й щирістю говорив про всіх членів найяснішої сім’ї, і в його тоні, коли він говорив про їхнє життя, відчутна була шаноба відданого слуги. Можливо, такий трохи сервільний тон запанував при дворі вже після моєї відставки, і у високих посадових осіб не було іншого виходу, як прийняти цей тон, але Мушні Зарандіа дотримувався його з задоволенням, а не тому, що до цього змушував обов’язок. В його характері ця зміна була разючою. З подивом виявив я в ньому ще одну нову рису, яка завжди притаманна чиновникам середньої руки: ті з них, хто аж надто бажає досягти великого успіху й високо піднятися на службовій драбині, виявляють звичайно велику цікавість до різних службових переміщень, підвищень, понижень, нагород чи можливих змін. Не важливо, хто в якій формі виявляє таке зацікавлення. Важливо, що переварювання таких відомостей відбувається надзвичайно енергійно, азартно і з душевним трепетом. Коли ми служили разом, цей бік життя для Мушні не існував, у нього й часу на це не було, а тепер я бачив, як засмоктувала, його драговина, що зовсім не стосувалася його інтересів та здібностей, і, безперечно, заглиблення в ті чутки й балачки не було для Мушні Зарандіа професіональною необхідністю. Я відчував, що справджується віщування його батька — Магалі Зарандіа, який сказав колись своєму синові: таких, хто обіймає найвищі посади з добрих намірів,— багато, але немає жодного, хто б, досягнувши тієї висоти, зберіг добре серце. Мушні Зарандіа став придворним аж до самої кості.