Тему Вязіна було вичерпано. Я відчував, Зарандіа напружений до краю. Йому кортіло сказати ще щось, про Дату Туташхіа. Так підказувало мені моє чуття, і воно не зрадило мене. Я мав намацати стежечку, яка привела б нас до бажаної розмови...
— Як ти гадаєш, Мушні, твоє нинішнє становище — це межа, чи може бути в тебе й нове підвищення? — Я спіймав себе на тому, що за всі довгі роки нашої спільної служби я звертався до нього, то на «ви», то на «ти», ніколи не задумуючись, чим це щоразу зумовлювалося.
— В умовах нашої імперії,— сказав він, помовчавши,— для людини, котра походженням своїм зобов’язана моєму соціальному стану й моїй національності, посада, яку я обіймаю, найвища. А проте — я й зараз переконаний у цьому — працьовитість і відданість могли б кінець кінцем здолати всі перешкоди... Правду кажучи, я до цього й готувався...
Мій гість замовк.
— Передумав?..
— Не дуже давно, графе, випадок привів мене до могил роду Шувалових,— почав знову Зарандіа, трохи помовчавши.— Порозтоптувані, занедбані могили. Скорботний, вигляд!.. Ось хоча б... Степан Іванович Шешковський. Майже в трьохсотрічній історії Російської імперії ви не назвете когось іншого, хто хоч би наближався до нього талантом і знанням нашої справи. А його зневажали за життя, і по смерті його лиш ганьбили, та й понині ганять. Сьогодні навіть могили його не знайдеш. Його забули всі, а коли хто й згадає, то як приклад підступності й зрадництва, як сатанинське кодло. Я ніколи не прислужуся так престолові, як прислужився Шешковський... Після нас, ваша ясновельможність, не лишиться нічого, що могло б стати взірцем для майбутніх поколінь.
— Після нас, добродію Зарандіа, зостанеться бездоганна служба й ідея держави як вищого блага! Щодо імені й слави, то це випадає на долю героїв...
— Гм, героїв, а не тих, хто створює ім’я героєві. Хіба не так? — перебив мене Зарандіа.
— Що ви хочете сказати?
— А те, що навіть від Христа нічого не лишилося б;, якби не продав його Іуда за тридцять срібняків. Мученицька, смерть Христа прислужилася його безсмертю і його славі. Цей фінал Іуда передбачив заздалегідь як необхідний, заради нього він зробив те, що зробив, заздалегідь і точно розрахувавши всі наслідки. Цьому я тепер вірю твердо.
— Мабуть, у Шешковського не було такої твердої віри. А то він спочатку продав би Пугачова й Радіщева за тридцять срібняків, а вже потім заходився б розслідувати їхні справи.— І сьогодні не Знаю, чи вдалося мені приховати своє обурення.
Мушні Зарандіа спокійно глянув на мене й так круто повернув нашу розмову до іншої теми, як міг би зробити тільки фанатик.
Наступного дня, провівши Зарандіа, я одразу ж послав по Сандро Карідзе в Шиомгвімі й попросив його прийти негайно. Він не змусив чекати себе. Одразу почали ми обмірковувати, що нам зробити найперше, аби попередити Дату Туташхіа про близьку небезпеку, а потім довідатися про заміри Зарандіа й не допустити їх здійснення. Я зрозумів, що в тій розмові Мушні Зарандіа цілком свідомо сказав мені те, що сказав. А що лишалося мені думати, якщо про мого небожа та його митарства він повідомив з допомогою палісандра, Єнісею, невідомого єдиного жителя в межах ста верстов, а про намір перетворити «зло», яке чинить Дата Туташхіа, на «добро» сказав без натяків? Що то було — виклик, бажання схрестити мечі? Припустімо, серед гідних противників я був єдиний, кого він не міг перевершити й перемогти або просто не бажав того, а тепер його став гризти хробак марнославства й захотілося заповнити ту білу пляму на карті його численних перемог? Що ж, допустимо, але звідки тоді було йому знати, що мені спаде на думку врятувати Дату Туташхіа і я прийму його виклик?..
Ми довго радилися, обмірковували й нарешті вирішили, що Сандро Карідзе поїде в Західну Грузію, щоб знайти там Дату Туташхіа, побачитися з ним і попередити про небезпеку. Але імені Мушні Зарандіа не слід було називати. Все мало йти від мене. А я повинен був поїхати в Тифліс і спробувати вивідати задуми Зарандіа.
То був перший важливий крок, що на нього зваживсь я, йдучи за покликом серця; всупереч тому, чого я дотримувався упродовж усього свого життя.
Baco Годердзішвілі
— Де там — здалося! Не такий він був чоловік, Дзоба, щоб сказати й не зробити. Не раз він мені казав і не двічі: де здибаю, там і вб’ю! Зустріне кого грамотного — одразу почне згадувати, як осиротів. Почне, бувало, з того, як розбійники його сім’ю винищили. Якби того не скоїлося, скаже, батько послав би мене в Кутаїсі вчитися в гімназії і був би я тепер художником. Дуже він любив малювати. І виходило в нього набагато краще, ніж у мене. Був би я тепер художник, скаже, помовчить, очі, бачу, кров’ю в нього наливаються, і процідить злющо:
— Він з лісу не вилазить, де я його знайду!..— і заскрегоче зубами.
— Про кого це ти? — спитаю, хоч знаю, про кого.
— Скільки разів я вже тобі казав... Абрага отого... Дату Туташхіа.
При тій оказії, що скоїлася в духані Дзобиного батька, Туташхіа якраз і був, але умив руки,— нічого, мовляв, не знаю. Як послухати Дзобу, то виходило, що коли б Дата сказав розбійникам хоч слово, вони втихомирилися б і не сталося б нічого. Звичайно, на ті часи про Туташхіа добра слава йшла, та чи було б так, як думав Дзоба,— не можу сказати. Одне слово, в смерті батька й сестри Дзоба більше звинувачував Туташхіа, ніж розбійників. Це ще й нічого, а що не став художником, те він також відносив на карб абрага. За тим і тужив найбільше. Спав і бачив: зустріну — отоді вже поквитаємося! Ніби й розумний чоловік був, а дійде до цього, наче схиблений стає,— не вийшов з мене художник та й край.
Ти кажеш, раз Дзоба зав’язав, ніколи він не пішов би на вбивство. А он Кола Катамадзе зав’язав, ні з ким із злодіїв не знався — і що, паламарем став чи шарманку крутив? До різного він діла брався. Чи забув? Та що з тобою балакати? Що ти взагалі пам’ятаєш, щоб про це не забути? Тільки й перепитуй: пам’ятаєш — не пам’ятаєш?.. Та ще скажу тобі, упертіших і настирніших від Дзоби я зроду людей не стрічав... У Баку віддрукували ми катеринки, нас і взяли. Дзоба з першого дня як завів, так аж до кінця й стояв: я тільки фарбу дістав і надрукував — це так, а ні в чому іншому я не винен, відпускайте мене. А яка більша провина може бути? Фарба та друк — що ж іще для фальшивої асигнації треба?.. Добре, що маніфест наспів, а то б...
А потім, ти що думаєш, у нього рука здригнулася б? Та Дзобі на ті часи що людину вбити, що ягня зарізати — однаково, жалю в нього й на гріш не було... Везли разом з нами одного, з Гянджі. Чимось той гянджинець мене зачепив,— мене зачепив, не Дзобу,— зараз уже навіть і не згадаю, що там було. Підходимо до Астрахані — везли нас морем,— стали біля пристані. З корабля сходні кинули — товста дошка, чверть аршина завширшки. Спускаємося ми нею. Дзоба подивився навколо — і гянджинця коліном під зад, той у воду; а везли нас у кайданах — він і не виплив! Потонув. А жандарми подумали: або він спорснув випадково, або навмисне втопився. Дзобі вбивство того чоловіка так минулося, він взагалі удачливий був. Ну ось подивися, хіба це не удача: на каторзі лупали ми одного разу скелю. А в нас був слюсар — теж з каторжан. Дзобу тому слюсареві дали за помічника. Днів через три в того слюсаря поламався верстат. Щось там треба було одгвинтити, а інструменту немає. Пішов слюсар по інструмент, а Дзоба взяв обценьки і пробує гайку з місця скрутити. Слюсар вернувся. Бачить, Дзоба біля верстата дзвякає. Не знаю вже, чого він там розкип’ятився: вихопив у Дзоби обценьки,— не з твоїм розумом, кричить, за обценьки хапатися, добре, коли з молотком упораєшся. А Дзоба швидкий на руку, взяв та тим здоровенним молотком і кресонув його по черепу,— побачимо, мовляв, упораюся чи не впораюся. Слюсар як стояв, так і помер, потім уже впав. А тут саме запалили гноти й гукають усім — ховатися! Ми — хто куди. Вибухнув динаміт. Ми знову зійшлися, дивимося, слюсаря землею й камінням завалило. І це минулося Дзобі, й багато іншого. Щастя за ним назирці йшло. А раз йому все миналося, він і мокрими ділами не гребував: «Спитали дитяти, чого ревеш? Сходить мені з рук — ось і реву». А ти кажеш, хто зав’язав, на мокре діло не піде.