— Вимучиться, бідолаха, та бог з ним, зате моїм чоловікам тижнів на два вистачить...— говорила молодиця сама собі.— І де це на світі видано, щоб у однієї молодиці два чоловіки в одному лазареті разом лежали та ще рядочком, га?! — Квішиладзевська Цуца залилася була сміхом, але враз, заткнувши рота кулаком, озирнулася й сказала: — Господи! Як побачить хто — з глузду, скаже, з’їхала молодиця!.. Чоловік — аякже! Він через те на мені оженився, що десятину кукурудзи можу за день виполоти. А ще тому, що молодиця я в тілі і не те що Спиридон, негідник, а хоч який чоловік радий би зі мною переспати, бо молодиця я хоч куди, всі кажуть, та я і без них знаю. А що як і Бесіа до мене через те липне? Звідки їм знати, як молодицю любити? Ну хтось хоч раз додумався... хоч один з них... ну хоч би цукерочку мені купити? Батрачкою я їм люба, биком та волом...— Цуца розридалася, слізьми вмивається, і давай притужувати: — Хай буде проклятий той день, коли народилась я жінкою, тільки й знаєш, що горе терпіти, з біди не вилазиш. Одне слово — жінка! Ще добре, як бог дасть діток, а немає їх — то найпослідущий чоловік за людину тебе не має. Працювати — жінці, виношувати, народжувати дітей і вирощувати їх — жінці. За покійником тужити — і то жінці, а чоловікам що?! Сидить на поминках, дудлить вино — і за те спасибі. На весіллях, поки чоловіки не понапиваються, що з ніг падають,— жінкам сиди й дивися на них. Нап’ється, очі заллє — геть дурнем стає. Та й від тверезого — яка від нього радість? А від п’яного? Додому на собі при, дома він до тебе з кулаками. От якби я була чоловіком! І що б тоді було? Як що? Привела б у господу жінку, народила б вона мені дітей — сама й крутися, а я — живи собі, білим світом радуйся. Ні, їй самій крутитися-мучитися недобре, ні. А я й зовсім не женилася б! — Молодиця змахнула сльози хустинкою, перестала схлипувати.— Не женилася б, і все. Мало жінок на світі, знайшла б, якби лиш схотіла. Пішла б, де оті... з ружжами,— вартівником служила б. Та в мені дев’ять пудів — що, роботи мені не знайшлося б? З моєю постаттю — хоч куди візьмуть! Стривай, стривай... у борці, ось куди треба — в борці! Та я оту дрібноту порозкидала б — тільки рахувати встигай! Симоніку Вачарадзе взяти, борець — сильніших за Симоніку багато знайдеш з-поміж тих, хто в містах боротьбою на хліб заробляє? Не знайдеш! Так отого Симоніку я в Пелагеї на весіллі на собі перла. Мов качан кукурудзи, могла б закинути, куди схотіла б. Навчилася б їхнього ремесла — і ходила б по містах, шукала слави... Ох і дуру в тобі, Цуцо Догонадзе! Ні матері в тебе, ні батька, ні дітей, ні чоловіка. Вітер у голові — та й більш нічого! — І знову заголосила молодиця, приказуючи: — Хоч би брата або сестру бог дав, а то одна як палець на білому світі...
Не буду багато розказувати. Поплакала квішиладзевська Цуца й сама, видно, не помітила, як почала наспівувати стиха, а потім і зовсім змовкла — сон її здолав. Вільхових дров навкруги понакидано, а Цуца спить собі спокійно, і жаль її несказанно.
Дата Туташхіа лежав, одвернувши обличчя, можна було подумати, що він раніше від неї заснув. Я йому ані слова: все одно, поки вони не розійдуться, ми звідси не виберемося. Трохи згодом Туташхіа підвів голову й подав мені знак — наближався Чоніа. Молодиця — не скажеш, що хропла,— не хропіння то було, а сопла вона, і досить голосно. Чоніа схилився над нею і, впевнившись що жінка спить, обмацав порожній хурджин. Нічого не знайшовши, став порпатися в кошику. Жінка заворушилася. Чоніа розігнувся й голосно сказав:
— Уставай, Цуцо, я вже тут!
Вона протерла очі, сіла й заходилася перекладати з кошика в мішок. Чоніа сів собі поруч і втупився в неї, так наче тільки тепер уперше побачив.
— Скільки тобі років, Цуцо? — спитав Чоніа.
— Скільки? Тридцять два. А навіщо тобі?
— Не даси тобі тридцяти двох. Двадцять п’ять — двадцять шість щонайбільше. Дуже ти гарна, молодиця саме в соку!
Вона завмерла й знову заходилася перекладати банки й згортки з кошика в мішок.
— Усе при тобі. Тільки як же ти, жінка в самому розквіті, просто цариця, без чоловіка обходишся — просто дивуюся!
— Та годі тобі! — Цуца зніяковіла від компліментів. Оторопіла враз. А трохи помовчавши, сказала: — І як у тебе язик повертається питати таке?.. Терплю, та й годі! А що ж мені робити, як не терпіти? — закінчила вона щиро й сумно.
— Де були його очі, отого Спиридона Сіорідзе? Маючи таку жінку, що шукати? Падлюка він найостанніший... Таких молодців і шукати не треба, котрі захотіли б стати чоловіком отакої жінки. Я сам таких скільки завгодно наберу,— розсипався Чоніа.
Квішиладзевська Цуца сяяла. Вона умлівала від балаканини Чоніа, вона ніяковіла, це одоробло, немов дівчинка.
— Господові богу до нас і діла немає, справедливість його не про нас. Одну тільки насолоду дарував він людині, а в усьому іншому — горе та біда. А в тебе і ту радість господь відібрав, одну-єдину. Та за віщо ж?
— Безталанна я, Чоніа, немає мені щастя,— відповіла Цуца.— Не дав мені бог ні сім’ї, ні домівки.
— Та ти сама на себе біду накликаєш, безглузда ти молодице...— лагідно дорікнув їй Чоніа.— Коли про чоловічу ласку згадуєш, що з тобою буває?
— Що буває? Терплю! Де дінешся? Про корів згадую, про кабана чи про курей, або сад чи поле западуть в голову, про них думаєш-передумаєш — дивись і забудеш про чоловіка. Та не починай ти зі мною про це, чого причепився! — несподівано розсердилася Цуца.
— Е-е-ех! — зітхнув Чоніа.— Оце тобі й справедливість божа!
Він раптом спохмурнів і геть поник, та так сумовито, що мені здалося — ще хвилина, і він заплаче, але він не заплакав, а заговорив душевно і влесливо:
— Теличко ти безгрішна, птахо райська, Цуціко. Хто ж це сказав, що немає бога на небі! Без бога — кому ще послати нас одне до одного? Ось я коло тебе. Обійму, приголублю, і не забути тобі моєї любові ніколи, до могили. Так воно й буде — згадаєш мої слова.
Очі Чоніа паслися на Цуциних грудях. Він підібрався ближче до неї і вже дав був волю рукам, але трохи остерігся. А квішиладзевська Цуца все перекладала й перекладала свої харчі, але так і ждала, що Чоніа ще скаже або дозволить собі. Кошик був уже порожній, Чоніа, видно, зміркував, що більше зволікати не можна, і його рука ящіркою ковзнула по її дорідних грудях. Молодиця одірвалася від кошика і вп’ялася очима в свого спокусника.
— Я сильний, дуже я сильний. Іди до мене. Такого, як я, в тебе й не було ніколи. Сама побачиш! — натякав Чоніа солодкими словами й сипав компліменти.
Цуца розреготалася від душі й, сміючись, спитала:
— Чого тобі треба, Чоніа, скажи бога ради?
Чоніа рвонувся до її губів, але вона взяла його за скроні в свої долоні, і, відкинувши голову, спитала:
— А я ось зараз розтулю рота, вдихну глибше і з повітрям тебе втягну, що тоді робитимеш?
Квішиладзевська Цуца, мабуть, уявила собі цю картину, і так їй стало весело, що в неї від сміху аж сльози потекли. Та сміх притьмом урвався, вона завмерла, вся напружившись, і кинулася на Чоніа з кулаками. Як же вона його гамселила! Лупцювала з усієї сили та ще й приказувала:
— То це ти та моїм чоловікам приятель? З молодицею моїх чоловіків, приятелів своїх, погратися надумав, еге? Ось тобі, та ще разок! Сильний він, ой, який сильний! Усі вдатні хвалитися, пси шолудиві! Очей іще не заплющиш, а вони тікати, сам сатана їх не наздожене! На тобі, та ще, ще одержуй, щоб не забув — якщо вже ви всі такі сильні, сильніших і не бачити нам!
Цуца так оддубасила підопічного мого дядька Мурмана, що я і Дата Туташхіа мало не повискакували з нашої засідки, щоб угамувати розлютовану молодицю.
Чоніа не одбивався. Він тільки затуляв обличчя руками, поки не ослаб так, що й руки опустив. Отоді ошаліла Цуца й списала йому всю фізіономію.
— Тепер бери мішок, і щоб духу твого тут не було,— видно, їй самій обридла та тяганина.
Чоніа ледве підвівся. Цуца звалила на нього мішок і підштовхнула в спину. Чоніа рушив, та не ступив і десяти кроків, як молодиця гукнула його:
— Кинь мішок і йди сюди!
Чоніа скорився, але явно нерішуче,— на обличчі в нього був страх.
Тримаючи його за барки, жінка пошарила в себе на грудях товстими куценькими пальцями, витягла згорнуті гроші, упхнула їх у кишеню Чоніа і, повернувши його обличчям до мішка, підняла трохи й одшпурнула, геть. Він упав біля мішка.