Арзнєв Мускіа, як ми й домовилися, прийшов на другий день у призначений час, увійшов до мене, всміхаючись, наче був знічений своєю вчорашньою пропозицією. Одягнений він був по-європейському, гарно й елегантно.
Арзнєв Мускіа уважно прочитав документ, який я йому подав, кивнув головою на знак згоди й спитав:
— Тут залишено місце для зазначення суми. Скільки грошей я маю внести?
Я засміявся.
— Я не взяв би з вас і карбованця, але бачу, мені не пощастить вас умовити. Нехай буде стільки, скільки ви вважаєте за потрібне.
— Двадцяти тисяч вистачить? У мене з собою лише тридцять. Десять я залишу собі про всяк випадок.
— Що ви сказали?..— здивувався я, бо на той час за двадцять тисяч можна було купити прекрасний маєток.
— Я хочу, князю, щоб ми були вільні в грошах.
«Це ще добре, що цей наївний чоловік попав до мене, а то бог знає, що лишилося б від його статку»,— подумав я.
— Ні, батоно Арзнєв, я візьму з вас три тисячі, не більше. Якщо цього не вистачить, можна буде докласти ще.
— Дешевий, виявляється, мій товар,— тихо мовив Мускіа, дістаючи із спідньої кишені гроші й кладучи їх на стіл.
Я заповнив місце, залишене для суми. Мускіа підписав документ і сховав оригінал. У нього був гарний чіткий почерк, але трохи нервовий, позбавлений спокою.
— Ну що ж, пане Арзнєв, віднині наш контракт набирає сили! — урочисто сказав я і подзвонив.
Секретар приніс шампанське й фісташки. Корок ударив у стелю. Піна полилася з келеха на сліпучо-білу серветку.
— Побажаємо успіху один одному, кожному зокрема і нам обом разом! — сказав Мускіа, цокаючись зі мною.
Секретар передав йому прибуткову касову квитанцію.
— Як у вас з європейським одягом? — спитав я.
— Коли я приїхав сюди, то пошив у Паперно чотири костюми,— сказав Мускіа.— Якщо цього мало чи кравець не годиться, я пошию ще. Та коли який одягати, маєте мені підказувати ви.
— Звичайно... Але кравець гарний і костюмів досить. А де ви зупинилися, пане Арзнєв?
— У готелі Ветцеля. Перший поверх, четвертий номер.
— У тому номері місяць тому жив мосьє Дорньє — французький багатий купець і нафтопромисловець. Зручний номер. З чого ж ми почнемо, батоно Арзнєв?
— Це вам вирішувати, Іраклію-батоно,— всміхнувся Мускіа.— Бачите, я з самого початку підкоряюся вам, і так буде завжди...
Ми провели разом лише тижнів два, а по тому він зник. Але він пройшов крізь мою душу, і слід від нього — як борозна. Цей чоловік народжений був для того, щоб поневолювати, підкоряти людей, котрих зустрічав на своєму шляху. Дивно, але й досі живе в мені те давнє почуття — суміш гострої, невиразної, так і не задоволеної цікавості, палкого інтересу, які він викликав у перший день нашого знайомства.
А зараз я, ви бачите, дуже старий, хоч Всевишній не позбавив мене пам’яті. Атож, я пам’ятаю все, але не розповідатиму вам про це, тому що в мене є зшитки... Ось відкрийте отой ящик... Так, отой... Там зшитки різного кольору, старі зшитки, тоненькі... Так-так! Дякую вам, молодий чоловіче! Ці зшитки ліпше за мене пам’ятають те, що було колись. Звісно, я писав не для того, щоб друкувати... Ні. Я писав для себе, і мені було приємно згадувати той час і того чоловіка, певно, тому, що я згадував свою молодість, а молодість завжди приємно згадувати... Сідайте й читайте. Якщо треба, перепишіть... А я? Е-ех! Старість — не радість.
Білий зшиток
...Отже, наша угода набрала сили, і мені треба було придумати програму розваг для Арзнєва Мускіа. Правду кажучи, мені це було б не важко, але заважала неприродність наших стосунків. Погодьтеся, все-таки це дивна справа. Бо ж Арзнєв Мускіа — замовник, покупець, і якщо він витрачає гроші, то має витрачати їх з вигодою: має бути задоволений результатом, задоволений своїм так званим «повіреним у справах», новими зустрічами й новими враженнями. Це з одного боку. А з другого...
Секретар відчинив двері і, пройшовши повз Арзнєва Мускіа, поклав мені на стіл візитну картку. Я так заглибився в свої думки, що спочатку не помітив її. Секретар, очевидно, здогадався, що я зараз нікого не можу прийняти. Він навшпиньках вийшов...
...Отож, з другого боку... З другого боку, — і я це розумів,— цей чоловік притягав мене, як магніт, мені хотілося стати його другом, просто другом, поринаючи разом з ним і в розваги, і в пригоди, і я не знав, чого він чекає від мене, яких особливих розваг шукає і чи зможе знайти їх у моєму товаристві. А значить, як клієнт, Арзнєв Мускіа може кінець кінцем лишитися не задоволеним мною.
— Іраклію-батоно, — спитав Мускіа саме в цей час, — скажіть, куди ви збираєтеся йти сьогодні ввечері?... Я теж піду туди, якщо, звичайно, ви не заперечуватимете. Мені буде приємніше, коли все піде само собою, зумисне не треба нічого вигадувати.
— Слава богу,— полегшено зітхнув я.— Я саме про це й думав. І я згоден з тобою... Бачиш? Я кажу тобі — ти. Ми ж близькі друзі. Хіба не так?
— Так, так, — сміючись підтвердив Мускіа. — А тепер я піду. Ти ж на службі... Коли і де ми зустрінемося?
Поки він говорив, я машинально глянув на візитну картку. Дивна річ, і гадки не мав, що в жінок можуть бути візитні картки, ніколи їх не бачив. І це прізвище — звідки я його знаю... Я крутив перед собою ту картку, не відповідаючи на запитання гостя.
— Зачекай, Арзнєв, не йди...
Я подзвонив, увійшов секретар.
— Якого віку ця дама, ну, приблизно, звісно?
— Я знаю, що їй тридцять п’ять років, але на вигляд молодша, двадцять вісім або двадцять дев’ять можна дати.
— Гаразд, іди. Я тебе покличу.
Виходячи, він забрав пляшку з-під шампанського й келехи.
У мене на полиці стояла конторська книга — список клієнтів, не лише колишніх, а, можливо, й майбутніх. Тут були різні відомості: адреси, рухоме й нерухоме майно, сфера діяльності, капітал. Я розгорнув ту книгу на іменах: Ширер, Тавкелішвілі, Нано Парнаозівна, що стала Ширер-Тавкелішвілі.
Не тому, що я забув її ім’я, ні, просто, щоб перевірити свою пам’ять. Я ж знав Нано Тавкелішвілі ще в дитинстві. А торік я одержав від неї запрошення, але чомусь не пішов і надіслав вибачення.
Я подав візитну картку Арзнєву Мускіа.
— Прочитай.
Лаз узяв картку в руки й прочитав уголос те, що було написано.
Я здивувався, що людина, яка жила в Туреччині, так вільно читає російською. Я і раніше помічав, що грузинська вимова в його російській мові відчувається менше, ніж у моїй.
— Де ти навчився так добре говорити по-російському?
— Вчили змалку. А потім я довго був на Кубані, і там розмовляли по-російському. І російські книжки читаю іноді, хоч у гімназії мені не довелося вчитися.
Мені стало ніяково: Арзнєв Мускіа справляв враження освіченої, вихованої на аристократичний лад людини, Правда, два дні — надто короткий час, але перше враження не буває оманливим.
— Хто ця жінка? — спитав він.
— Як тобі сказати... В дитинстві наші сім’ї були близькі. Ми з нею однолітки, часто гралися разом. Закінчивши гімназію, нона втекла з дому, вийшла, очевидно, заміж за отого Ширера. Про того Ширера я дізнався лише кілька років тому. Не знаю, може, спочатку вона втекла з іншим, а потім зустрілася з ним? Словом, вернулася в Тифліс вона з ним. Ширер іноземець, він має досить великий капітал. Тоді йому було років тридцять два, тридцять три, коли Нано одружилася з ним. Він повіз ту дівчину в Європу, дав їй вищу освіту, здається, вона закінчила Женевський університет. Вони жили за кордоном, і в Тифлісі про них довго нічого не чути було. Повернулися вони чотири роки тому. Ширер купив великі ліси в околицях Закатала, Кахі та Кобахчо. Усе горіх та дуб. Забув сказати, що Ширер — лісопромисловець. У Закатала вони побудували дім. Тут, у Сололакі, купили у вірменина другий, ще більший будинок. Обидва прекрасно умеблювали. Дітей у них немає. Ця жінка шість місяців на рік живе у Тифлісі. Решту часу проводить у Закатала і в подорожах. Отак. Тепер оточення...— Я заглянув у книгу.— Вона буває у вузькому колі, уникає знатних сімей, а купчих і близько не підпускає. Гаразд, що ми ще знаємо про цю даму? Ага, ось: у неї двоє лакеїв, два двірники, дві покоївки, один кухар... Кухар на ім’я Катран! її чоловік рідко приїздить у Тифліс. Видно, вона одна в такому великому будинку?! їхні справи веде юридична контора Шахпарунова... Тим більше дивно, що вона прийшла до мене!