— Мабуть, мені краще вийти...— сказав Мускіа, повертаючи мені візитну картку.
— Ні, якщо в тебе немає нічого термінового, зачекай, Арзнев. Тобі може бути цікаво; за нашою угодою, ти можеш бути присутній на прийомі, правда, є тут одна делікатна обставина... До адвокатів часто приходять з чимось таємним. Яка тут таємниця? Приходять для розмови віч-на-віч. Тому краще пройди сюди, в кімнату за моїм кабінетом. Двері ми залишимо трошки прочинені. До речі, у шафі є все для легкого сніданку й вино. Підкріплюйся й слухай, може, почуєш щось цікаве. Іди, а то пані обридне чекати...
— Не знаю, чи залишатися мені, Іраклію?
— Не хвилюйся, я не поставлю тебе в незручне становище. У нашій угоді й такий момент передбачено.
Арзнєв Мускіа вийшов, а я покликав секретаря й загадав привести ту даму.
Я закрив книгу, розгорнуту на пані Ширер-Тевкелішвілі, і поніс її до полиці. Поки я повертався до письмового столу, через поріг уже переступила пані Нано. Після перших привітань ми посідали в крісла. Між кріслами стояв низький круглий стіл, на ньому лежала красива табакерка. Я зняв кришку — прошу, якщо курите.
— Дякую. Я курю дуже рідко,— всміхнувшись, мовила жінка.— Тільки тоді, коли в мене гарний настрій і мені весело.
— Виходить, що в гарному настрої ви буваєте дуже рідко?!
— В дуже гарному?.. Звичайно, рідко! Хіба може бути інакше?
Ми згадали дитинство й наші колишні зв’язки, пом’янули всіх покійних і живих. Потім я вибачився, що не прийшов на її запрошення. Запитав про чоловіка, про сімейні справи. Розповів дві-три новини, і після цих милих речей настала невелика пауза.
Пані Нано була одягнена дуже просто. Дами її стану завжди начіплювали на себе коштовності. А в неї була тільки обручка на безіменному пальці та золотий ланцюжок на шиї, на якому, певно, висів, захований на грудях, маленький годинник. Оце було і все.
— Чим можу служити, пані Нано? — порушив я мовчанку.— Якщо, звичайно, ви в справі... Тоді треба було покликати мене додому, і я прийшов би не гаючись.
— Що ви!.. Навіщо вас турбувати? Та й крім того, мені хотілося побачити вас саме в конторі.
Сказавши це, Нано ніби зніяковіла, але одразу ж оволоділа собою і, всміхаючись, спитала:
— Я сподіваюся, в цьому домі вміють зберігати таємниці...
— Ось вогнетривка шафа. У ній зберігаються таємниці близько двохсот моїх довірителів! Жоден з них не має підстав бути Невдоволеним... Але бачиш двері,— вони трохи прочинені. В тій кімнаті снідає мій найближчий друг, лаз, дворянин, пан Арзнєв Мускіа. Зачинити їх?
Пані Нано задумалась і, стенувши плечима, сказала:
— Якщо той добродій твій найближчий друг...— Вона одразу ж помітила, що я перейшов з офіційної мови на дружню — з нашого дитинства, ніби пропонуючи їй відновити ті колишні зв’язки, і охоче прийняла цей тон.— Хіба не однаково, чи почує він усе від мене, чи від тебе, коли я піду?
Ми обоє засміялися. Нано знову замовкла. Видно, вона обдумувала, як почати.
У кімнаті за кабінетом щось брязнуло.
— Арзнєв, прошу тебе, тихіше, а то я зачиню двері! — гукнув я більше задля того, щоб показати перед Нано свою дружбу з лазом.
— Ну що ти, друже мій, я ж не з револьвера вистрілив, я тільки ніж упустив,— відповів Арзнєв Мускіа.— Ніж — значить, бути ще одному мужчині при вашій розмові, це вже безперечно!
— Отже, Нано, я слухаю.
— Мені потрібна твоя порада,— почала вона,— ти, звичайно, добре знаєш, що таке Закатала — наше невелике повітове містечко. Усі на виду у всіх, усі добре знають одне одного. Є в нас там один поліцейський чиновник. Прізвище його Вєтров. Років, мабуть, тридцяти. Я зустрічаюся з ним лише в гостях. Він багатьом подобається, кажуть, що він милий і навіть симпатичний. Я, правда, не вважаю його таким, щось у ньому є огидне. І скидається він на собачку, що нашорошив вуха. Але доводиться дотримуватись етикету ввічливості, від цього ж ніде не дінешся, чи не так?
— Звичайно.
— І ось одного разу, зовсім несподівано, той Вєтров,— вела далі Нано,— в гостях у Васенкових обрав мене предметом своїх жартів і наговорив три мішки вовни про якісь там мої таємні зв’язки., І, уявляєш, навіть назвав прізвища двох офіцерів. Я образилася до глибини душі й хотіла дати відсіч нахабі, але стрималася, бо вирішила витерпіти й дослухати до кінця. Знаєш, іноді це дуже корисно. Звичайно, він помітив, що його базікання неприємне мені, і почав виляти й навіть вибачатися: мовляв, пані Нано, клянуся честю — все це лише жарти, не сприйміть за грубощі й пробачте. Я не певна, що вихватка Вєтрова була продиктована його нахабством і тільки. Річ у тому — і я хочу, щоб ти це зрозумів,— що в його плітці не було нічого схожого на правду і з тими офіцерами в мене не було інших стосунків, крім дружніх. Вєтров бачив, що я ледве стримую гнів,— я прямо сказала йому, що він бреше,— але він і далі поводився так, ніби мої слова нічого не важать. Тепер я хочу, щоб ти знав — адже ти повірник моїх таємниць, хоча ні, ви обидва повірники — ти і отой турецький дворянин...
— Лазький дворянин, пані,— пролунав голос Мускіа.
— Так, так, ти і отой лазький дворянин,— виправилася Нано.— Як дивно, що мене одночасно два сповідники слухають... Так ось, я хочу звернути особливу увагу на те, що в межах доступного Вєтрову в мене гріхів немає. Це свята правда, і, щоб ти не думав, ніби я виправдуюсь, я додам: сама я можу допустити в своєму житті що завгодно, бо почуваюся щодо всього вільною — і як жінка, і як людина!..
З кімнати за кабінетом долинув задушливий кашель.
— Не звертай на нього уваги,— сказав я.— Мій друг переплутав сигари, він не знає фірм, не відрізняє міцних від слабких і ото розплачується за те.
— Твій друг кашляє не від сигар,— мовила Нано,— він не вірить моїм словам.
— Ви правду кажете, пані. Не вірю. Проте не вірю я лише одному — тому, що ви вільні.
— Але я й справді вільна,— повторила дружина Ширера.
— Якщо так,— долинув до нас голос Мускіа,— виходить, вам пощастило відгадати вічну загадку роду людського, основну турботу — від дня створення світу і до наших днів. Мені траплялося ще кілька чоловік, котрі казали щось подібне. І був би надзвичайно вдячний вам, честю клянуся, коли б ви пояснили, яким чином ви стали вільні.
Нано задумалася, видно, вагаючись, чи варто відповідати моєму другові на це запитання. І все-таки сказала:
— Я не відмовляю собі — ніколи і ні в чому. Роблю все, що хочу. Хіба це не свобода? А потім... Я здолала страх! Вам зрозуміло?
З кімнати за кабінетом не чути було ані звуку. Пауза затягалася.
— Продовжуй, Нано! Я розумію: все, що ти розповіла,— тільки вступ,— мовив я.
— Після тієї неприємної розмови Вєтров чомусь поводився зі мною ще безцеремонніше, ще фамільярніше, сказати б. Я помітила, що він намагається зустрічатися зі мною частіше, і насторожилася, щоб не подати йому приводу для нових пліток. Та коли нам траплялося бути з ним в одному товаристві, базікання його зводилося лише до пліток, чуток та службових анекдотів. Він робив усе, щоб залишитися зі мною наодинці, а коли це вдавалося, то поводивсь, як змовник, так, паче у нас з ним — спільні таємниці. Спочатку я думала, чесно кажучи, що він у мене закохався, і нетямилася, що він зволікає з освідченням. Це дало б мені можливість поставити його на місце й порвати ті безглузді стосунки раз і назавжди. Але потім я помітила, що він і до інших дам нашого міста ставиться так самісінько, і через це вони лютували, а навколо нього створювався певний ажіотаж. Тоді я подумала: може, Вєтров просто удатний донжуан, і в цьому вся загадка. Та невдовзі, Іраклію, мені довелось переконатися, що й це не так, що в нього взагалі немає ніяких любовних намірів. Спочатку я сама дійшла до цієї думки, а потім зовсім випадково дістала підтвердження. На вечері у Перевалових я помітила, як у Вєтрова із спідньої кишені мундира випав якийсь папірець. Я хотіла була сказати йому — візьміть, мовляв, підніміть, та чомусь не сказала. А коли закінчилась вечеря, підняла сама. Як ти гадаєш, що там було? Список! Імена восьми жінок, і біля кожного імені стояли крапки. Цей папірець я принесла тобі. Ось і вся моя оповідь. Я хочу, Іраклію, щоб ти допоміг мені зрозуміти: чи свідчить поведінка Вєтрова про якийсь особливий інтерес його до моєї особи,— скажімо, службового характеру. А якщо це так — чого він шукає, чого хоче від мене? Тільки не думай, що це маячня екзальтованої, навіженої дамочки. Я маю вагомі докази... По-перше, Вєтров — жандарм для особливих доручень, переодягнений у поліцейський мундир, а по-друге,— і це найголовніше,— інтуїція ніколи мене не зраджує.