— Ти,— сказав Зарандіа,— повинен захопити Дату Туташхіа. Але так, щоб арешт його хоч на два дні таємницею лишався. Нишком треба все зробити!
Звичайно, із своєю людиною, якщо вона навіть високо сидить, треба вміти так розмовляти, щоб вона пам’ятала завжди, що вона для тебе своя людина, інакше ніякої користі тобі від неї не буде. Після тих сережок я з Мушні такий собі грубуватий панібратський тон обрав, а втім, скажу вам відверто, і він на цей тон ішов і охоче його підтримував.
— Нічого собі, Мушні-батоно! — вигукнув я.— Хто ж підклав тобі таку свиню?
Сидить він, не відповідає. А я його знов питаю:
— Це ж ти добився, щоб його помилували! Навіщо ж нам його тепер хапати! Та ще так, щоб усе було шито-крито і ніхто не дізнався, що то твій двоюрідний брат Дата Туташхіа?! Якби могли, то спіймали б раніше, нехай би з галасом і стріляниною! А тепер, коли він сидить у себе дома, кому ж це до снаги, та так, щоб він і вистрілити не встиг! Ну, а якщо вистрілить раз, то вистрілить і вдруге, а потім і втретє. І закінчиться так, як кінчалося завжди з ним у таких оказіях...
Мушні Зарандіа підняв руку, перебиваючи мене:
— Давай усе-таки говорити про діло! Так ось, отого Матаріа ти повинен випустити з в’язниці. І з однією умовою: щоб він викрав у Дати Туташхіа чорне теля й пригнав до тебе в поліцію. Дай йому великий лантух, нехай запхне його в лантух і так до тебе пре. Обіцяй, що звільниш його. І якщо він украде теля, то й справді відпусти, його на всі чотири боки, а справу його закрий. Такий Матаріа далеко від тебе не втече — поцупить якусь індичку й знову до вас повернеться, тоді й козу йому можеш пригадати. Май на увазі, що з Петербурга приїхав полковник Сахнов. Ми з ним разом у Поті в готелі чекатимемо. А ти дай нам знати, коли теля в поліції буде. Потім пошли людину по селах, нехай розказує, що злодія спіймали, теля в нього відібрали, нехай хазяїн, мовляв, у поліцію прийде. Дата Туташхіа, так я думаю, по своє теля неодмінно прийде! Ти впусти його в стайню, де теля стоятиме, двері знадвору замкни і зразу посилай людину в Поті з тією вісткою. Тримай Туташхіа в стайні, поки не смеркне, а потім переведи до свого кабінету. Нехай сидить там, поки полковник Сахнов з Поті приїде. Що далі — то вже полковникова справа. Тільки, дивись, якщо переплутаєш, не сумнівайся, будеш ти тоді городовим. Ось поки що і все, що тобі треба зробити.
Довго ми з ним того дня проговорили. Він відпускати мене не хотів, усе повчав, як поводитися за різних обставин тієї справи. А потім змусив, як папугу, повторити, що він говорив, назубок усе визубрити. І поки не переконався, що домігся свого, не дозволяв іти.
Після того сів я в поїзд і поїхав додому. І зразу ж — до себе в поліцію. Наказав, щоб привели швидше того Матаріа. Можете мені повірити, такого тупоголового я ще в житті не зустрічав,— мало не збожеволів я, поки втовкмачив тому дурню, що від нього вимагається. З гріхом пополам, здається, нарешті пощастило це зробити. З якої череди треба було вкрасти чорне теля, він знав, звісно, а чиє теля — уявлення не мав.
Через дві доби вночі притяг він нарешті теля. А в мене, ясна річ, в тому селі була своя людина, і від неї я взнав, що в Туташхіа теля вкрали. Дав я нашому злодієві п’ять карбованців і сказав, щоб він ішов собі. А Матаріа тупцяє на одному місці, ніби хоче щось сказати, а сміливості не вистачає.
— Іди,— кажу я,— далі од гріха, а то знову в льох закину, сидітимеш там.
Матаріа, видно, злякався, заторохтів щось на весь голос, хоч вуха затикай. Разів три повторив, поки я розібрав, що він говорить: у мене, каже, є на прикметі ще одне чорне теля, теж з білою латкою на боці. Украду я його для вас, а ви, Никандро-батоно, за це мого дружка Хазава теж випустите.
Прогнав я геть того пса шолудивого. А потім послав людину в Поті повідомити Сахнова й Зарандіа, що теля в поліції. А наступного дня, як сніг на голову, завітав до нас сам полковник Сахнов. Ніби ми так не домовлялися, ніби приїхати він мав тільки тоді, коли Дата Туташхіа сидітиме в мене у стайні. Зважився я йому про це сказати, а він мені на те:
— Не будьте таким розумником, Кіліа!
А таки й справді. Не діло маленькій людині втручатися в плани петербурзького полковника. Я змовк і послав людину нагору — по селах...
Беглар Гваліа
— Назвали те теля Бочоліа, сам Дата мені про це не раз розказував. А я іншим про це разів десять, а може, й більше переповідав, отак і врізалось у пам’ять. Дата казав, бувало:
«Абрагове життя, дорогий мій Бегларе, якщо ти не круглий дурень, чи хочеш, чи не хочеш, а навчить тебе хитрувати. За мною ганялися, правду тобі кажучи, дурні люди і не могли мене спіймати саме тому, що дурні були. Вони не здатні придумати щось путнє, і всі їхні викрутаси я давно розгадав, ще до того, як пішов на Кубань. Мов горіхи, розлузав їхні хитрощі, бо всі вони позначені були тупістю. Їм не за абрагами ганятися, а за індиками. Та коли в справу втручався один розумний чоловік, мене зразу ж загонили на слизьке. І так траплялося кілька разів. І зараз, повір мені, серед них ніхто й щербатого гроша не вартий, окрім одного. Той один, я відчуваю, і зможе мене здолати.
Ага пак, так я почав був про Бочолію. Про табуни сім’ї Туташхіа колись уся Мегрелія знала. Та що там Мегрелія — від Новоросійська до Батумі слава про них котилася. Бідний наш батько продавав худобу, де тільки міг, нехай, казав, добра порода по всьому світу розбредеться. Тому й славнозвісна була. Худоба як на підбір, усі боки чорні з білими латками, піде таких не знайдеш. Іде бик-п’ятиліток, а сили більше, ніж у двох биків Кварацхеліа, роги — з лікоть завдовжки, а розставлені ліктів на два. Деякі люди вважають, що у вола шия має бути коротка і товста, ноги теж товсті й короткі, щоб міцніше в землю впиралися, а голова вниз опущена. Нічого вони в цьому не тямлять. У гарного вола шия має бути, звісно, товста, не перечу, та коли шия коротка, то ярмо її швидко намулить. Ні, шия довга має бути і ноги — теж довгі, тоді крок широкий. А голова, як у оленя, гордо вгору закинута. Гарний віл і поставу красиву повинен мати. І якщо він, як цар, велично й спокійно йде по землі, знай, це чудовий віл. І ще одно, про це тільки старі люди знають: якщо у нього очі голубі, житиме він довше за інших і працюватиме теж на шість-сім років більше. Бідний мій батько полюбляв, було, казати: ми, грузини,— Ноєві нащадки. Пам’ятаєте, Ной узяв у ковчег І бугая, і бугай той сорок днів і сорок ночей, крім неба й води, нічого не бачив. Тому й очі в нього стали голубі. Ось від того бугая й повелися наші табуни...»
Доказавши про табуни до цього місця, Дата завжди змовкав, мовчки набивав свою люльку, а вже тоді тільки вів далі:
«Коли нашого батька в горах роздерли ведмеді, в гурті було шістсот сорок голів. Поки ми дізналися, яке лихо скоїлося, і поки мій дядько Магалі Зарандіа піднявся на гору, чимало часу минуло. Уціліла худоба порозбрідалася куди попало. А дядько — ти ж знаєш! — не з цього світу, всіх однаково жаліє — чесного і злодія, доброго і пройду, голосного слова вимовити не може. Він, бідолаха, за ціле життя копійки від пастви не взяв. Що могла зробити в горах така людина? Зібрав він голів триста — триста п’ятдесят і віддав наш гурт Шавдіа з умовою, що одна чверть приплоду буде наша, а три чверті — його. Я хлопчиськом тоді був, матері давно в живих не було, нас із сестрою Еле дядько Магалі Зарандіа й тітка моя Тамар забрали до себе, не менше ніж своїх дітей любили нас. Я, звичайно, нічого тоді вдіяти не міг, та як виповнилося мені сімнадцять, пішов я в гори по свій гурт. Шавдіа нібито повернув мені табун — скільки від дядька прийняв, стільки й мені віддав, але замість биків і корів — самих лише телят. Нічого не поробиш. Узявсь я за діло, і через кілька років у нас чудовий табун був. Та ось моє життя склалося так, що довелося мені піти в абраги, і знову залишився наш гурт без господаря. Еле, сестра моя, ще дівчинка була, упоратися, звичайно, не могла. І знову довелося віддати худобу чужим людям, і знову за четверту частину. Але не Шавдіа, а Хацаціа. Поки я в Грузії був, нашої умови дотримувалися чесно — худобу доглядали, як і треба було, а четверту частину доходів справно віддавали Еле. Та покинув я Грузію, і чотири роки нога моя не ступала на рідну землю. Вирішили тоді Хацаціа — загинув десь Дата Туташхіа. Ти ж знаєш, що таке душа людська — захланна й ненаситна. Ось і поплутав їх лихий так, що розтягли вони мою худобу. Коли я повернувся — гурту наче й не було! У корівнику в Еле стояли бугай, як слон, і одна-єдина дійна корова — ото і все. Хацаціа до мене своїх друзів підіслали, вони плакали й божилися, що худоба видохла під час мору, а як тепер бути, вони й ради собі не можуть дати. А потім сказали мені люди — ніякого мору й близько не було, а худобу мою вони продали ахалкалакським молоканам. Що я міг удіяти? Ткнули тоді мені Хацаціа десять тисяч карбованців, я взяв і більше не пішов до них. Ось як усе це було...»