На цих словах завжди змовкав Дата. Тільки осміхався... Знаєш, як осміхався? Як осміхається зніяковіла людина, згадуючи те, що їй не дуже приємно згадувати. Так умів осміхатися тільки Дата. А потім він вів далі:
«Коли брат мій двоюрідний, Мушні Зарандіа, виклопотав мені помилування, кинув я абрагувати й повернувся додому. І якраз через місяць по тому отелилася наша корова — красивішого теляти не було на світі. Еле не знаходила собі місця від радості. Для неї теля оте,— вірніше, теличка,— було даром божим, провісником щастя й добра. Від неї піде знову наш табун худоби, тішилася вона, і в нашому домі, як і в домі наших дідів та батьків, знову запанує спокій і достаток, Еле пішла в Мартвілі й відправила там подячний молебень, сто карбованців пожертвувала монастирю. Вернулася звідти і від того часу аж до весни вожокалася вона зі своїм улюбленим телятком, тримала в теплі, пестувала його, доглядала, як дитину. І назвала Бочолією. Бог не послав Еле дітей, то вона теляткові всю свою ніжність виливала.
Без чоловіка, сам розумієш, яке господарство. Довелося мені засукати рукава. Там зорати, тут скопати. То нива, то сад, то виноградник, то огорожа, то ворота... Роботи вистачало в сім’ї, що там казати! І хоч я один був на всі руки, але праця є праця, і невдовзі все у нас на лад пішло. Восени багатий урожай міг бути, на три або й на чотири сім’ї вистачило б. З дому я не виходив, не тягло мене до людей. Іменини, весілля, хрестини — все обходилося без мене».
Що правда, то правда, нікуди не ходив Дата. А відверто кажучи, на те своя причина була. Ви ж знаєте, Дата Туташхіа таким уже на світ народився, щоб від істини своєї не відступати ані на крок, життя своє за неї віддати. За те й любили його люди. Але одного прекрасного дня він спиною до всіх повернувся: розізлився, чому всі не такі, як я, чому всі гірші, а не кращі за мене?! А якби всі були такі, як Дата або Магалі Зарандіа, що його виховав, про що іще міг би мріяти бог на небі й Люди на землі? Та не виходить так. Не знаю, хіба можна через це так бушувати, сердитися на людей і одвертатися від світу? А до цього ж усе життя, немов одержимий, ліз у чужі справи. І ворогів через це багато нажив. Вороги, звісна річ, люди погані, і від цього йому не легше, а гірше: від ворожості доброї людини лиха великого не буде, а ось ворожість поганої людини тебе неодмінно із світу зведе. А Дата на всіх — і поганих, і добрих — рукою махнув, і на нещастя їхнє теж. І на всьому ходу з дороги своєї звернув, та так круто, ніби напрямлявся, ну, хоча б у Самурзакано, а потім раптом на потійську дорогу вийшов. Ти знаєш, який він був тоді, перед тим як Мушні Зарандіа з властями його примирив?.. Правда, шкоди від нього не було нікому, та коли б при ньому навіть самого святого Георгія кинджалом проткнули, він і тоді пальцем не поворухнув би. Я тільки про ті роки кажу. А світ, знаєш, як улаштований,— якщо я тобі не потрібний, то вже ти мені й поготів ні до чого! Побачив народ, що Дата Туташхіа від усіх бід людських і несправедливостей усіх голову одвертає, і сам одвернувся від нього. Так і не лишилось у нього в горі вірних друзів, усіх порозгублював по дорозі. А від цього став ще жорстокіший і лютіший наш Дата, але не міг нічого вдіяти з собою, не розумів, що сам винен у всьому. А Паташідзе оті, Кіліа та їхні поплічники, на що вже безглузді, других таких і не знайдеш, а все ж таки здогадалися, де як абрага з’їсти можна, і почали через своїх людей тисячі всіляких нісенітниць про нього розпускати, погані плітки й чутки. Народ усьому вірив. І не лише вірив, а й сам почав вигадувати, і такі притчі про Дату пішли гуляти по світу, що волосся на голові дибом ставало. Ось тому й не тягло його до людей, тому й працював не покладаючи рук... Так на чому я зупинився? Ага, Дата розказував так:
«Був кінець вересня. Майже вісім місяців минуло відтоді, як примирився я з властями. І ось одного разу ввечері череда приходить у село, а нашої Бочолії в ній немає. Еле побігла шукати,— може, десь під парканом травичку скубе. НІ, не знайшла. Тоді пішов я шукати. Знайшов чередників, кажуть, уранці, коли череду на водопій гнали, вашої телички там не було, ми вирішили, що вона додому втекла.
Що робити — не дам собі ради. Знаю, сидить зараз моя Еле в кухні з розпущеними косами, плаче й притужує за своєю Бочолією. За матір’ю рідною плакати не довелося — її тоді тільки од груді одлучили; за батьком теж не плакала, сім років їй було, коли він загинув. А тепер плаче, заливається... Що вдієш, жінка без сліз не може прожити! Не можу ж я до неї з порожніми руками вернутися. Обнишпорив я всі яруги навколо села, всі кущі й галявини, за п’ять-шість верстов усе кругом обійшов. Нічого немає! Уже смеркло, але ніч була місячна, і я все шукав. Немов крізь землю провалилася наша Бочолія. Нічого не вдієш, треба йти додому. Все, як я думав,— корова недоєна, хліб з печі не вийнято. Еле коси на собі рве, щоки геть до крові пороздряпувала.
— Як тобі не соромно! — розсердивсь я.— Скільки у нас збитків було, всю худобу втрачали — не один раз і не двічі. А то — теля... І не пропало воно, я певен. Ось побачиш, завтра я знайду, вийду раніше й знайду!
Слова мої на Еле не вплинули. Замкнулася в своїй кімнаті, до самого ранку простояла на колінах перед іконою святого Георгія, плакала й молилася. Її горе й мені не дало зімкнути очей до ранку.
— Святий Георгію Ілорський!— долинав до мене її голос.— Прости, що вимовляю ім’я твоє, великий боже Туташха! Благаю тебе, зглянься на мого Дату, допоможи йому в горі!..
А вдосвіта я вже був на ногах, приготував собі на дорогу їжі, намагаючись заспокоїти Еле, вмовити, що не повернуся без Бочолії, що коли святий Георгій Ілорський послав її нам як добру прикмету, то не може ж вона пропасти. Я був упевнений, що справлюся дуже швидко, але знову почало смеркати, а я не натрапив навіть на слід нашої телички.
Тепер і я розумію, що її вкрали. Бо коли б розірвав її звір якийсь, то не міг же він її понести на спині — теличка вже шестимісячна. Навіть здоровенний вовк і той відтягне трохи набік, щоб місце було затишніше, щоб міг він насититися, а потім або залишить її, або зариє в землю. Та як я не шукав, ніде слідів розідраної телички не міг знайти. Значить, украли — і все. Але хто, цікаво, все-таки міг зважитися на те, щоб украсти в мене? Саме в мене... Про мене ж усього стільки набрехали, що люди мають боятися зі мною зв’язуватись. Я й сам лякався тих небилиць...
Коли я повернувся додому, Еле була в своїй кімнаті й плакала. А я пішов у свою кімнату і спробував усе обміркувати: якщо вкрали для приплоду, щоб вивести туташхіївську породу, то для цього ще й бугай потрібен,— не потягне ж злодій корову злучати до нашого бугая, а більше тягти її нікуди. Навіщо ж тоді красти?.. А може, вкрав Бочолію дрібний злодюжка, який і не знав, що теличка моя?.. Але як же тоді він гнав її, сучий син, не лишивши ніяких слідів на дорозі!..