Туташхіа підвівся ліниво, з таким виглядом, ніби йому набагато приємніше лежати й одержувати різки.
— Значить, ви не знаєте Чантуріа?
Туташхіа похитав головою: мовляв, не знаю.
— Припустимо... Але нам зовсім не треба, щоб ви знали їх. Ви ж могли б, скажімо, з ними познайомитися?
— Міг би. Але не маю в цьому ніякої потреби.
— Це не важливо. Головне, що це треба нам! А вам потрібна воля й своя домівка. Хіба не так?
Туташхіа тільки плечима здвигнув: мовляв, не знаю, що мені потрібно.
— Допоможіть нам заарештувати чи вбити братів Чантуріа. Або самі вбийте їх. Тоді вам не загрожуватимуть неприємності, і шибениця теж.
Туташхіа голосно розреготався — зрадів, клятий, що змусив полковника виказати свою мету. А той теж бовкнув, шибениця в нього — неприємність.
— Нічого з цього не вийде, пане полковнику,— не кваплячись відповів Туташхіа.
— Вийде, вийде! — знову завів своєї Сахнов.
Іншого такого впертого мені не траплялося ніде. Вийде! І край... Даю собі голову відтяти, що Туташхіа за таке діло не братиметься. А якби й узявся, то обидва Чантуріа не гірше від Дати стріляють і метикують теж не гірше від нього. І Туташхіа спитав:
— Звідки у вас така впевненість, пане полковнику?
— Усипте йому десять різок, а потім я поясню звідки,— звернувся до мене Сахнов.
І знову мої люди ввалилися з різками, і знову Туташхіа ліг. Скільки можна терпіти?! Правда, не дуже вони й старалися, та все ж більше тридцяти різок, їй-богу, важко витримати!
Поліцейські пішли, закінчивши своє діло, і Сахнов наказав Даті сісти на стілець.
— Тепер послухайте, що я скажу,— Сахнов, збираючись з думками, показав мені на мигах, що Далі записувати не треба. І обернувся до Дати:— Хіба ви не розумієте, що люди розкусили вас нарешті. І якщо раніше вони були вашими помічниками, то тепер стали вашими ворогами. А діти тих людей, яких ви грабували і вбивали, тепер, ставши дорослими, не минуть нагоди пустити вам кулю в лоба з-за рогу.
— Та це ж брехня! Я нікому не завдав шкоди, ніколи не чинив зла і в жодному вбивстві не був грішний! — сказав Туташхіа.
— Хто вам повірить! — закричав Сахнов і став валити в одну купу все, що ми свого часу порозпускали через своїх людей і що народ ще від себе додав: у Луці вирізав цілу сім’ю Тодуа, в Мартвілі вбив двох розбійників — Медзвеліа і Гамелагдіа, а в Іншому місці згвалтував чотирьох дівчат... Зараз і не згадаю всього, що він наговорив!
— Усе це брехня,— сказав Туташхіа,— я знаю сам, що говорять. Але нічого схожого на правду тут немає.
Сахнов розреготався на ці слова:
— Бідолашненький! Як, виявляється, тебе оббрехали!
Що там казати, до третьої години ночі тривала та веремія. Дата Туташхіа, запримітив я, почав нібито піддаватися вмовлянням, ставав зговірливішим і лагіднішим, але я бачив, що хитрував сучий син.
А Сахнов товкмачив одне й те саме.
— У важке становище ви потрапили, в дуже важке,— сказав він.— Найвідданіші друзі одвернулися від вас, правда ж? Вони відмовилися допомогти й прихистити вас. Я знаю про це прекрасно. Тепер ви сам-один, і вам ніде прихилити голову. Ви приречені, можете мені повірити: якщо ви залишитеся на волі, вас все одно вб’ють ваші вороги з помсти. А ми не маємо права потурати вбивству і злочину, до яких призвело б ваше звільнення. Отже, ми не маємо права вас звільнити, значить, ми повинні судити вас за злочини. І результат один — шибениця. Ви повинні зрозуміти, що у вас є один лише вихід: стати на службу до нас. Ця служба забезпечить вашу недоторканність. Вороги ваші не посміють навіть доторкнутися до вас. Вони добре знають, що чекає їх за вбивство нашої людини. До того ж, яка перспектива відкривається перед вами: жалування, благополуччя, винагороди і просування по службі. Отже, одне з двох: або в’язниця й шибениця, або воля й процвітання. Розумна людина не буде вагатися, що вибрати... Погодьтеся самі, логіка на моєму боці, але не тільки логіка, а й те, що важливіше від будь-якої логіки,— сила. Сила могутньої, найбільшої на земній кулі імперії. Або ж ви підкоритеся цій силі, або загинете... Зрозумійте, ми вимагаємо від вас цього разу не дуже багато: припровадьте нам братів Чантуріа — живих чи мертвих. Ось і все. А за це, крім вдячності, ви одержите винагороду — три тисячі карбованців... золотом!
Запанувала тиша. Так складно говорив полковник, що я аж розізлився: чого цей мерзотник Туташхіа так довго ламається, не розуміє своєї ж вигоди!
— Та не спішіть так,— сказав абраг.— Не можна ж іти на таке діло, не подумавши.
Полковник ледве стримався, щоб не крикнути з радості, і вирішив, очевидно, що треба натискувати на всі педалі, не даючи передишки.
— Роздумувати тут немає чого,— сказав він рішуче.— Все, про що я вам сказав, уже було і зважене, й обдумане до нашої зустрічі. А я більше не маю можливості чекати, в Петербурзі в мене невідкладні справи. Тому вирішувати все треба сьогодні, щоб я встиг розпорядитися, а вранці поїхати звідси.— Полковник витяг з кишені годинника й клацнув кришкою.— Я чекаю рівно дві хвилини!
А коли дві хвилини минуло, Сахнов сховав годинника, вдав, що збирає папери зі столу, щоб іти.
— А скільки часу ви на це даєте? — ледь чутно спитав Туташхіа.
— Десять днів... щонайбільше — два тижні.
— А як не вийде?..
— Вийде, вийде! — знову став повторювати Сахнов, і я вже подумав, що мені знов доведеться викликати своїх людей з різками.
— Ну, що ж, пане полковнику, згодний, коли так! — витиснув з себе Туташхіа.
— Тоді оформимо все, як належить,— Сахнов швиденько взяв ручку й почав писати.
Він списав цілий аркуш, перераховуючи все, що має виконати Туташхіа і за який час, зазначаючи також, за якою статтею і яким параграфом його буде віддано до суду на випадок, якщо він не виконає того, що йому доручено. То була звичайна форма розписки, під якою мав стояти підпис Туташхіа. Закінчивши, Сахнов спитав Туташхіа:
— Зможете ви прочитати?
— Зможу,— відповів той.
Туташхіа підсунув до себе аркуш паперу, що його списав полковник Сахнов, і почав не кваплячись читати. Тримав він його перед собою, мабуть, з півгодини, а потім сказав:
— Я все обміркував, двох тижнів не вистачить на цю справу. Півтора місяця — найкоротший строк... Давайте перепишемо...
Це ж треба, що вигадав, пройдисвіт! Я зразу зрозумів, до чого він хилить! Щоб Сахнов не сумнівався ні в чому, щоб вважав, що справу зроблено, переманили ми до себе Туташхіа — і все. Хотів, щоб згода його на правду схожа була.
Бачив я, хитрує абраг, але Сахнову одне лише потрібно було — папір цей підписати. І заходився він переконувати — два тижні, де вже, мовляв, більше. Туташхіа своє верне — півтора місяця, і ні на день менше. Мало не зчепилися через це. Та тоді вже Сахнов поступився, запропонував наприкінці сторінки примітку дати, що термін виконання продовжено,— і розписатися там їм обом. Але Туташхіа дибки став, увесь документ переписати змусив, а потім знову його читав і перечитував сто разів. Але підписав кінець кінцем.
На тому й закінчили, призначивши зустріч через тиждень у домовленому місці. Поки виходили з кабінету, я встиг шепнути полковникові, що обдурить нас абраг. І що ви думаєте: витріщив він на мене свої риб’ячі баньки так гнівно, ніби не Туташхіа, а я кепкую з нього і маю намір залишити його в дурнях.
Коли вийшли на подвір’я, Туташхіа змусив нас вивести його чорне теля, потім сів на коня й поїхав. Сказати вам правду, від того часу я більше не бачив його ніколи.
А полковник Сахнов на другий ранок утовкмачував мені, що треба робити з Туташхіа після того, як з братами Чантуріа буде покінчено. Та й покотив своїм фаетоном у Поті.
І ось настав день зустрічі з Туташхіа. Як було йти мені, коли я розумів, що мене чекало за ті різки. А вмирати ж не хочеться! Послав я на те місце переодягненого поліцейського, а сам сховався в кущах. Прийшов мій поліцейський туди, а там нікого немає. Оглядівся, побачив коло мосту хлопчину років восьми, а поруч нього хурджин. Поліцейський стоїть і чекає, коли ж з’явиться Туташхіа. Потім спитав хлопчину: