— А тепер послухай! Бачиш мотузок? — Переріж його обережно. Дуже обережно і дуже гострим ножем — тоді нічого не страшно. І ріж отут — від задньої стіни. Якщо й вистрілить — куля полетить до входу, а ти будеш якраз навпроти. Потім розбереш каміння отут і замість кулі одержиш маузер. А тепер ходімо.
Ми вилізли з халупи.
— Дядьку Дато, це для нас готували?
— Думаю, для тебе. Ця штука не для бувалого абрага. Бувалий абраг у такій тихій місцині в двері не піде. Той, хто поставив пастку, знав, що ти любиш приходити сюди і входиш без остраху.
— Виходить, хотіли вбити мене?
— Гадаю, тебе.— А трохи перегодом Дата Туташхіа сказав: — Точі-братику, якщо тебе хто вдарить без причини, а ти йому не віддячиш, він піде своєю дорогою й неодмінно покається за свій вчинок: ворогом твоїм він не стане — затям це. Та коли й ти його вдариш — він уже ворог тобі. Ти через те попав у абраги, що дав здачі тому, хто вдарив тебе без будь-якої причини. Він і став твоїм ворогом. І це затям. Влада й закон — твої вороги. Пометикуй добренько, де взялася ця пастка з маузером, і тоді здогадаєшся, хто твій ворог. Ти мене зрозумів?
— Зрозумів, дядьку Дато. І тепер я вже знаю.
— От і добре. Нехай господь пошле тобі мир і перемогу над ворогом. А я піду.
Дата Туташхіа обійняв мене і пішов униз схилом. Тоді я не знав, що за пагорбом на нього чекало двоє. Мої брати вистежили все те. Видно, Дата Туташхіа прийшов у Мухурський ліс, щоб зустрітися з друзями.
— Куди ти йдеш, дядьку Дато? — Питання моє, звісно, було наївне.
Туташхіа засміявся:
— Город прополоти мені треба!
Стояла пізня осінь.
— Знайшов час полоти! — засміявся і я. Де мені було знати, що крилося за його словами.
Дата Туташхіа подумав і сказав:
— Ще не пізно. Город і ниву, які мені вділено, треба полоти-мотижити і зимою, й літом...
Ми попрощалися.
— Хто це зробив? — гукнув я йому навздогін, коли він був уже далеко внизу.
— Ража Сарчимеліа або Поко Качава, це їхня робота, немає сумніву. Більше нікому. Та й не пішов би ніхто на таке діло, крім тих двох пацюків. Розкажи про все Максимові та Платону. Вони зрозуміють...
Отак полов і мотижив Туташхіа. Йому не ліньки було працювати на городі і для себе, і для інших.
Тепер лишилося розповісти вам, що ми з ними зробили, і час кінчати. Ражу Сарчимеліа ми підстерегли на дорозі. Я сидів біля великого мішка з кукурудзою. Максим і Платон сховалися в кущах. Іде Сарчимеліа. Подумав: сидить собі хлопчина біля мішка — чого боятися? Він підійшов, і ми зробили з ним те, що робив він сам, коли грабував людей: загадали підняти руки, зсадили з коня, забрали зброю і повели в ліс. Платон сказав: «Ти засунув маузер у колодязь на галявині Буху, а тепер іди витягай. Ми знати не знаємо, що ти там накрутив, нам вода потрібна, без колодязя нам не можна». Він — відмовлятися. І чути не чував ні про колодязь, ні про маузер. Ми зв’язали його міцненько й пустили вперед. Ішли цілий день і цілу ніч, привели на галявину Буху.
— Заходь! — наказав Максим Ражі Сарчимеліа біля колодязя.
Він — до ніг нам, і чого тільки не обіцяв — сам бог знає. А ми стояли на своєму, хоч негідник ніяк не хотів заходити в халупу. Нарешті мені стало шкода його. Я вистрілив і зніс йому черепа.
Через два тижні ми пішли шукати Поко Качава. Але запізнилися, хтось порішив його днів за п’ять до нас.
Граф Сегеді
Незабаром з’ясувалося, що паші побоювання були немарні. У відповідь на одну з наших доповідних записок ми одержали від полковника Сахнова листа, сповненого докорів. Він був обурений примиренням з борчалінським абрагом Ях’я Ібрагім-огли,— бо ж, за словами Сахнова, звелено було знищити його. Нічого такого він не писав! Невдовзі з Петербурга приїхав штабс-капітан Нарейко і по секрету сказав Мушні, що Сахнов не раз запевняв міністра і шефа жандармів у тому, нібито граф Сегеді й Зарандіа провалили переманювання Туташхіа. Не було сумніву: Сахнов почав закладати динаміт. Зрозуміло, можна було на кожну атаку Сахнова відповідати контрударом, але тоді складалася досить сумнівна ситуація: один напад — одна спроба виправдання; кілька нападів — уже кілька спроб виправдатися, а через те, що ти весь час виправдуєшся,— виходить, винен, нехай і не повністю, але почасти — напевне. Полковника таке становище цілком влаштувало б, до того ж воно давало йому привід для постійних скарг своєму високому заступникові: кавказці не дають мені спокою, підбурюють проти мене міністра і шефа жандармів. Безглуздо було давати йому таку можливість, треба було діяти, а ми склавши руки чекали, коли наша фортеця злетить у повітря.
В одному з чергових своїх послань Сахнов звинуватив мене в тому, що Туташхіа живий лише тому, що я попав під вплив Мушні Зарандіа. А Зарандіа звинувачувано в нехтуванні службових і державних інтересів через те, що він хибно розуміє родинний обов’язок. Саме в цей час один з моїх заступників, поїхавши в Петербург, довідався, що Сахнов на засіданні надзвичайної ради міністерства зажадав звільнення Сегеді й Зарандіа або переведення їх у інше відомство. Надзвичайна рада до Сахнова, звісно, не прислухалася, але Сахнов радий був і тому, що перше зерно сумніву було посіяне. В усьому іншому він покладав надію на майбутнє.
Полковник квапився — він вочевидь порушував темп, що подобав методу, який він обрав! Почасти та квапливість була спричинена й нашою поведінкою: самолюбство Сахнова страждало від того, що його поради й докори ми одним вухом слухали, а в друге випускали і по суті ні за що мали його кураторство в «Кілікії». Не міг не знати полковник і того, що хоч трохи, але знали ми про його інтриги, і наша пасивність не могла не тривожити цього вояки, що виліз на білого коня.
А потім посипалися листи, в яких Сахнов вимагав негайного знищення Туташхіа, ніби для цього досить було одного лише пострілу. Міністрові він подав широку доповідну, в якій «з усіма подробицями» описано було, як ми потураємо Даті Туташхіа.
Десь через півтора-два роки по тому, як Туташхіа пішов у абраги вдруге, я одержав з Петербурга розпорядження негайно звільнити з посади Мушні Зарандіа. Його підписали шеф жандармів і Сахнов. Мотивування були ті самі: невиконання неодноразових наказів про знищення Туташхіа і родинний зв’язок Зарандіа з абрагом, так наче й до цього, й весь цей час Дата Туташхіа не лишався двоюрідним братом Мушні Зарандіа. Лист був з грифом канцелярії міністерства, а це означало, що його надіслано за згодою самого міністра внутрішніх справ! Це мене й потішило, і ось чому: і в управлінні, і в міністерстві Зарандіа та ще кілька провінційних чиновників вважалися неоціненними людьми. Більше того, Зарандіа навіть вважався офіційним консультантом міністра. Одного разу в розмові зі мною міністр сказав про Зарандіа: цей абориген — дядько, наставник і духівник самого сатани. Мене не раз просили віддати їм Зарандіа, я завжди відмовляв, і нарешті дали мені спокій. А Сахнова хотіли всі спекатися, як задавненої болячки, та не могли розуму прибрати, як це зробити,— аж ось курка сама на себе почала гострити ножа: у мене склалося враження, що Сахнова поступово, довго й наполегливо наструнчували проти Зарандіа, маніпулюючи документами й плітками, а потім почали підводити його до думки, щоб він спекався Зарандіа. Іншими словами: міністр і шеф жандармів змусили Сахнова створити таку ситуацію, за якою в звільненні Зарандіа був винен сам Сахнов — і лише він. Що розлючений Зарандіа проковтне Сахнова, як пілюлю,— в цьому не мав сумніву ні міністр, ні шеф.
Мені було все ясно, але не зайвим було все-таки перевірити свої здогади. Ось чому міністрові та шефу — кожному окремо — я повідомив шифрованою телеграмою, що відмовляюся звільняти Зарандіа, але все-таки усуваю його від «Кілікії» й переводжу на вакантну посаду начальника політичної розвідки!.. Заперечень на телеграму не надійшло, і я негайно здійснив це. Призначення було погоджено в усіх інстанціях, і було видано наказ.
Сахнов радів, хоч перемога була не цілковита. А мене цікавило лише одно: як поведеться в цій ситуації «дядько, наставник і духівник сатани»?