— Мушні, ви не забули свого давнього принципу: не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні? — пожартував я з ним одного разу.
Він здогадався, що я маю на увазі справу Сахнова, й, усміхнувшись, сказав:
— Є й інший принцип, графе: не квапся сьогодні з тим, що краще зробити завтра!
Згодом я частенько згадував цей короткий діалог. Що спонукало мене до цього? Зарандіа пішов на підвищення, для Сахнова став недосяжним і ніякої небезпеки від свого колишнього куратора не міг чекати. Про себе я вже сказав: дрібні інтриги — це найбільше, чим міг дошкуляти мені Сахнов. У такій ситуації, якщо бути вірним стереотипу, від мене вимагалося терпіння і тільки терпіння — сахнови й так скручують собі в’язи, без чужої допомоги. Але навіщо ж тоді було мені під’юджувати Зарандіа? Може, у моїй поведінці з’явилося щось нове, не відоме мені самому?..
План знищення Сахнова в голові у Зарандіа тоді ще не визрів, та й не було в нього часу на те; клопоти на новій посаді — знайомство зі справами і переосмислення їх, перевірка й перестановка людей, зміцнення зв’язків і розширення їх мережі — надовго поглинули його час, енергію, талант, але це не означало, що Зарандіа забув Сахнова чи простив йому...
Доля Сахнова опинилася в папці документів, що їх ретельно й блискуче дібрав Зарандіа.
Мабуть, можна було б знайти форму набагато стислішого й місткішого викладу всього, що сталося тоді. Але я такої форми не знайшов. Тому поведу свою розповідь звичайнісіньким чином, тим паче що деякі факти потребують окремого пояснення. Річ у тому, що в усій тій історії було ще чимало обставин, які зовні аж ніяк не залежали ні від проблеми Сахнова, ні навіть одна від одної. Саме тоді, коли все те починалося, важко було вгадати, що обставини ті колись раптом поєднаються, щоб лавиною обрушитися на Сахнова й понести його з собою. Отже, ось ті обставини.
— Ви пам’ятаєте Спадовського? — спитав мене якось Мутні Зарандіа.— Отого самого Спадовського, що три роки тому переїхав з Тифліса до Владикавказа й двічі — через свої зв’язки — потрапляв у поле нашого зору? Не пам’ятаєте?
— Чому ж, добре пам’ятаю.
Зарандіа розгорнув папку й поклав переді мною п’ять густо списаних аркушів канцелярського формату.
— Це копія його прокламації, графе.
— Цікаво!
— Можна сказати, наштовхує на серйозні роздуми!
Я взявся читати.
Спадовський був чесний інтелігент. Його слабинкою були всілякі модні течії в нашій політичній думці, будь-яка нова політична ідея ще в зародку знаходила в його особі палкого прихильника, і намарне було б вимагати від нього послідовності. Він жив і діяв за принципом: усе добре, що підриває основи самодержавства і сприяє виникненню в Росії нового політичного ладу. Тому він не поминав першої-ліпшої нагоди опублікувати в газеті статтю, яка компрометувала б і ганьбила існуючий лад; він не шкодував красномовства, викриваючи царизм серед своєї широкої клієнтури й численних друзів та знайомих; він надавав по змозі грошову допомогу всяким бунтарським елементам і при цьому не давав законові і караючим відомствам достатніх підстав порушити проти себе справу й притягти до суду — він був чоловік обережний і хитрий. Його виїзд з Тифліса був пов’язаний з тим, що кінець кінцем він нам добре-таки остогид, і, щоб уникнути небажаних ускладнень, скандалу, він вирішив обрати інше місце проживання.
Та це не призвело до зміни його поглядів і способу життя. Його діяльність у Владикавказі була така сама, як і в Тифлісі. Тамтешня поліція й жандармерія зреагували на його появу негайно ж і набагато суворіше, ніж у Тифлісі,— треба сказати, що той край був тоді кублом монархічних настроїв. Видно, там — не довго думаючи — навалилися на Спадовського всім тягарем недавно заснованої служби чуток і досягли своєї мети: поміж монархічно настроєних терських козаків поширилася чутка, буцім Спадовський — німецький шпигун, а в досить вузькому колі вільнодумців подейкували, нібито лікар — агент таємної поліції. Його переселення у Владикавказ пов’язували з якимось судовим процесом, у якому Спадовський нібито відігравав роль провокатора. Із свого боку вважаю за потрібне зауважити, що жодна з пущених версій нічим не була обгрунтована. Так чи так, але Спадовський опинився в лещатах підозри, ненависті й презирства, та це аж ніяк його не збентежило — він заходився вивчати становище, яке створилося навколо нього, і швидко виявив джерело своєї компрометації.
Трохи згодом у цій справі було створено спеціальну комісію. Вона встановила, що терська служба чуток у своїй діяльності не зробила жодного правильного кроку. Починаючи з інструкції про створення служби, що її спустив Сахнов, і кінчаючи організацією самої служби,— все мало виключно дилетантський характер, здійснювалося руками нездарних чиновників і тому тріснуло на першому ступені свого існування. В такій обстановці людині типу Спадовського зовсім не важко було зібрати фактичний матеріал і дошукатися істини.
У прокламації Спадовського, яку Зарандіа поклав переді мною, було описано структуру служби поширення чуток, викладено методику роботи і наведено досить точний список резидентів та агентів. Теоретична частина була підкріплена кількома живими прикладами. Прокламація називалася: «Ось в якій державі ми живемо!» Починалася вона обвинувальним прологом, а закінчувалася революційними гаслами. І наприкінці — звернення до читача: «Чесні люди! Зривайте маску з кривавого обличчя царизму — переписуйте й поширюйте цей документ». Прокламацію було написано в такому стилі, який не давав змоги виявити автора.
— Звідки ви знаєте, що це належить перу Спадовського?
— Сам Спадовський два тижні тому привіз оригінал у Тифліс і залишив його пані Анні Луківні Гіляревич для розповсюдження.
— Пані Анна Гіляревич — викладачка класичної гімназії?
— Цілком правильно, графе, вона — близький друг і однодумець лікаря Спадовського. Їй треба зняти двадцять копій. Потім їх переправлять у Баку й розішлють двадцяти адресатам, заздалегідь передбаченим.
— Хто безпосередньо зніматиме копії?
— Пані Єлизавета Терехова, оригінал зараз у неї. Ми маємо фотознімок оригіналу, висновок експертизи про тотожність почерку, копію списку адрес та інші документи.
— Терехова... Так, так, але зараз не згадаю, навіщо нам потрібна була ця дама? Здається, на її адресу мали доставити шрифт... Я не помиляюся?
— Ні, графе. Пакет, про який ви кажете, мав пройти через руки Анни Гіляревич, але вийшло так, що пакет не попав на підпорядковану нам територію. Цій історії вже чотири роки. З тих пір — я тоді ще не прийняв справ контррозвідки — ми майже не використовували пані Терехової. Зараз мене цікавить приїзд Спадовського... а Терехова, як вам відомо, приятелька Гіляревич...
— Я зрозумів, але мені не зовсім ясно, до чого тут ви. Ця справа не входить у компетенцію вашого відділу.
— Ваша ясновельможність, пані Терехова лишилася при мені, вона сама не захотіла, щоб я передавав її під керівництво іншого чиновника. Та й тепер я не можу цього зробити, бо вона потрібна мені, і вся ця справа лишається за мною.
— Що ви хочете робити?
— Поки що нічого, треба подивитися, як розвиватимуться події, дочекатися нових фактів.
— А не проникне прокламація в громаду?
— До вересня можна чекати спокійно; це термін, призначений Тереховій для розповсюдження прокламацій.
— А як же Спадовський?
— Поки що він лікує свою прогресивну клієнтуру. Терському округу нічого не відомо ні за прокламації, ні за те, що ми дещо маємо.
Отже, фактично справу було почато, і за логікою речей мені треба було звеліти Зарандіа, щоб він відіслав матеріали в Терський округ. Я і мав намір це зробити.
А не зробив.
Що ж мене, кат би його взяв, зупинило? Важко сказати, але свою «пасивність» я пояснюю тепер не залежним від моєї волі процесом, який відбувався тоді в моїй душі: розпадався, переставав діяти стереотип, що давно й міцно вкоренився в моїй свідомості.
Зарандіа пішов, а в мене було таке відчуття, ніби, повернувшись із званого обіду, я раптом виявив, що при мені немає чи то табакерки, чи то пенсне, чи то палиці,— я силкуюся згадати, нишпорю по кутках, по кишенях, а згадати не можу. Щось я хотів спитати в Зарандіа, та так і не спитав... Але що? Я мусив згадати — і справді згадав. Зарандіа сказав про справу Спадовського: «Це наштовхує на серйозні роздуми». Я не здогадався уточнити, що він має на оці при цьому. Трохи згодом, саме завдяки Зарандіа, знову випливло те питання, яке мучило мене, але про це — іншим разом...