— Ти, видно, тільки що з гімназії, їй-богу! — сказав я.
— А він і справді в гімназії вчився,— потвердив Дата.
Господар рушив уперед, до ресторану, ми — за ним.
Він і вихвалявся, і комизився, та видно було, що зламаний він, і сам він це знав. У невеликій кімнаті нам накрили стіл. Він сів на чільному місці, як тамада, і сказав:
— Їжте й заразом викладайте, з чим прийшли, і вшивайтеся звідси!..
Бідолаха вирішив узяти нас нахабством! Ми з Датою перезирнулися... Я встав, кресонув його кулаком у щелепу, і він разом із стільцем бехнув додолу...
— Устань і сядь!
Він підвівся, сів, і я кресонув його ще разок.
— Я спитав, чого прийшли, що ж тут погане? — Про всякий випадок Дастурідзе затулив обличчя ліктем.
Я дав йому втретє і сказав:
— Оцього й прийшли! А так чого ж нам іще?
— Кричатиму...
— Довго не покричиш,— мовив Дата, до половини витягнувши з-за пазухи руків’я нагана, дав господареві подивитися й засунув назад.
— Скажіть, довго ще битимете?..
— Поки чемності не навчишся, Він тобі сказати дещо хоче. Ти його послухай,— я кивнув на Дату.
— Чи варто було цю розмову заводити? Казали б прямо...— промимрив Дастурідзе, прислухаючись до Дати.
— Варто було, дядечку, варто, нам правду треба було знати. А від такого, як ти, правди не почуєш, поки він лобом землі не дістане й не цілуватиме тієї землі. Я тебе, Косто, попереджую, ковдряний ти злодюжко, щоб я тут ні брехні, ні хитрощів не чув! Ясно? А тепер ось що: як на Шалібашвілі наскочили, знаєш?
— Знаю.
— Чиїх рук діло?
Дастурідзе зсудомило. Видно, хотів сказати, що не знає, та осікся.
Ще б пак не осіктися — ніхто йому брехати не дозволить!
— Нумо! Веселіше, жвавіше, та сміливіше! — підбадьорив я його.
— Табісонашвілі та ще двоє.
— Навіщо це їм?
— Вони люди Кандурі, він їм і звелів це зробити.
— А хто такий Кандурі?
— Кандурі не знаєте?
— Не знаємо.
Дастурідзе замовк, подумав, почухав потилицю.
— Я скажу, але ім’я моє забудьте. Обіцяєте? Що у вас на думці, не знаю... А в мене сім’я, діти малі.
— Може, йому розписку про нерозголошення дати, як ти гадаєш, друже Бекар?
— Я ж пояснюю — ми всі стоїмо біля доходного діла! Де зиск — там і закон порушується. Пришле він мені ревізію — дорожче обійдеться. Тричі на місяць присилатиме! Або з торбами йди, або плати. Платити краще. Я йому даю, і всі знають, що даю. Мене й не чіпають.
— Бачу, добре все влаштовано!
— Ти кажеш, разом сиділи. За що ти сидів — ясно. А Кандурі за що?
— За крадіжку, за дрібну крадіжку.
— Що ж він брав?
— Спочатку він базарним злодюжкою був, сам-один ходив, голодний і вошивий. Називали його хто Пандурі, а хто Чонгурі. Коли я з ним сидів, він три роки відбував — у своєї нареченої матерію на плаття вкрав.
— У своєї нареченої, кажеш?!
— Еге, в нареченої. Одсидів він строк і постригся в ченці у Кінцвіському монастирі. Кілька років там нидів. А тоді якось умудрився, скинув чорну рясу, освятився в священики і служив тут, поки екзархом не призначили архієпископа Олексія Опоцького... А все інше я вам уже розказав...
— Де він живе, ти, звичайно, знаєш.
Дастурідзе махнув рукою і сказав, сміючись:
— Легше сказати, де він не живе. У нього будинків і маєтків не злічити. А живе він майже весь час тут, у Хашурі. Сьогодні відправа, і в духівництва теж якесь їхнє збіговисько. Без Кандурі ні там, ні тут не обійдуться. В Хашурі він.
— А тепер скажи: який порядок заведений у того Кандурі, Пандурі, Чонгурі, отця Олексія чи як там його ще?
— Який порядок?! Жінки, пиятика, велика гра — усе, звісно, тишком-нишком. У них своя компанія, чужих і нижчих за чином вони на гарматний постріл не підпускають.
— А у в’язниці хто про нього піклувався? Як жив, що їв?
— Кашу! Він кашу любить. Як усі попоїдять, він позбирає миски, всі залишки позшкрібає в одну, а кожну порожню миску ще й пальцем вимаже. З’їсть вишкребки і знову по мисці пальцем пройдеться. Дуже він любив кашу. Пузо в нього завжди, як бурдюк... А все одно голодний. У в’язниці його й прозвали Кашкою.
— Зрозуміло. А Шалібашвілі де знайти і що ти про нього можеш сказати, яка це людина?
— Шалібашвілі в Цхрамуха живе.
— Де це?
— Тут недалечко, півгодини ходу.
— Знаєш, що ми зараз зробимо: підемо усі втрьох і одвідаємо того Шалібашвілі.
— Мені йти з вами? — Дастурідзе аж зблід.
— Еге, Косто, з нами. Утрьох разом і підемо.
— Я... Я не знаю, де він живе. Що в Цхрамуха, знаю, а де будинок стоїть, не знаю.
— То ти, видно, не знаєш, де й будинок Кандурі?
— А не знаю... Я з вами чоловіка пошлю, він усе знає...
Я поклав йому руку на плече, і він замовк.
— Ех ти... той, що з мисок із чанахі пальцями м’ясо витягає!.. Це ж треба таким віслюком бути, щоб простої речі не зрозуміти: життя твоє в наших руках, і поки ми тут, нам з тебе очей зводити не можна. Де ми — там і ти мусиш бути! Хочеш без нас — будь ласка, та тільки вже не нарікай — душу виймемо, падлом валятимешся...
— Та що ти, друже Бекар! Навіщо ж так брутально говорити з чоловіком? Падло не підходить. Що це за слово? Можна ж сказати: небіжчик, мертвий, та хіба мало гарних слів у нашій мові!..
— Саме так, небіжчиком ми тебе й зоставимо, покійничком, а як живим тебе залишити — сам на себе лихо накличеш. Бо нам — що? Нічого. А ти надумаєш з нами розв’язатися, візка підвезти — і не допетраєш своєю дурною головою, що діамант, той, що завбільшки як камінчик абрикоса, зостанеться тут, а ти на сахалінську каторгу загуркочеш. Ні, голубе, шкода нам тебе. Як тебе живим відпускати? На власну твою погибель? А нам — що? Нічого.
Дотумкав Дастурідзе, що до чого, пішов з нами, але спочатку спробував промацати нас:
— Що вам від Шалібашвілі треба? Може, я знаю...
— Ми хочемо дізнатися: чи правда, що той, хто його осетинку згвалтував, звернув усе на Дату Туташхіа? Більше нам нічого не треба.
— Щира правда, щира правда...
— Помовч, Косто, заради Христа. З чужих слів ми не гірше від тебе знаємо...
Дастурідзе замовк, опустив вуха, немов стомлений осел...
Граф Сегеді
На той час на Кавказі існувала одна проблема, нерозв’язна й живуча, через що й була предметом повсякчасних турбот таємної поліції. Я маю на увазі поширення впливу Туреччини в середовищі мусульман, зокрема дагестанських. На початку двадцятого століття цей вплив набрав рис теоретичної системи, цілісного вчення, що дістало назву панісламізму. Султанові резиденти й шпигуни енергійно сприяли всьому, що було спрямоване проти інтересів Російської імперії на Кавказі. Ця діяльність потребувала солідних коштів, у специфічних умовах Кавказу — переважно золотом, і туркам доводилося вишукувати щоразу нових шляхів переправляння золота на Кавказ. Тут мушу дещо пояснити. Використання турками й персами кавказьких горських племен проти християнської Грузії мало багатовікову історію, що започатковувалася ще задовго до рескрипту імператора Олександра Першого. Грузини мали неабиякий досвід у протистоянні султанським шпигунам і в умінні прибирати до своїх рук високопробне султанське золото. Не минуло для них марно й дев’ятнадцяте століття, коли грузинський досвід збагатився нашим власним, і напередодні двадцятого століття канали, якими золото з Туреччини надходило на Кавказ, ми вже добре вивчили й контролювали їх досить пильно. Перед турками час від часу поставали перешкоди, долати які було дедалі важче, проте й ми часом бродили навпомацки. Успіх у цьому змаганні переходив з одного боку на другий. На той час, коли Сахнов привласнив авторство «Кілікії», вже років п’ять чи шість турки брали над нами гору: турецьке золото, як видно було з агентурних донесень, без перешкод досягало адресатів, а як воно до них доходило, якими шляхами, через чиї руки, ми з’ясувати не могли. На нарадах Зарандіа неодноразово висловлював думку, що на території Кавказу існує постійний скарбник, він і постачає золотом підпільну мережу панісламістів. На його думку, в того скарбника був рахунок в одному з іноземних банків, турки вносили на той рахунок суми, призначені резидентам, а скарбникові сповіщали: гроші внесено, видати таким-то й таким людям стільки-то й стільки. Скарбник повідомляв про виконання. Щоб підтвердити цю гіпотезу, треба було знайти докази, їх шукали винахідливо й постійно, а бажаних наслідків не було. З роками справа ускладнювалася ще й тим, що в міру зростання видобутку та обробки кавказької нафти зростав капітал, більше ставало раптово розбагатілих людей, і спробуй угадати, хто з них міг бути отим загадковим скарбником, ким нам треба зайнятися, до кого придивитися. Здійснити таке широке стеження було фізично неможливо. Треба було розробити нову методику, бо стара вже не виправдувала себе.