Відомо, що один з наріжних каменів права в будь-якому цивілізованому суспільстві стоїть на тому, що закон, який передбачає покарання за злочин, набирає чинності лише тоді, коли проти злочинця є докази. Інакше кажучи: хоч би який був упевнений розшук, що злочин вчинила саме ця людина, людина ця користується правом недоторканності доти, доки їй не пред’являть незаперечних доказів або цього злочину, або якогось іншого, може, зовсім нового. Це стосувалось і всієї ворожої діяльності турків, незалежно від того, чи прикривалася вона панісламізмом, чи якоюсь іншою личиною. Мусульманське віросповідання, а отже, й коран у Російській імперії користувалися свободою. Ідея панісламізму закладена в самому корані. Сповідування його духовними особами й фанатиками не суперечить законові, і звинувачувати в злочині, застосовувати закон там, де йдеться, здавалося б, лише про проповідь панісламізму, означає поставити себе в досить сумнівне становище. Єдине запитання, яке ми могли поставити панісламістам, звучало приблизно так: під чиєю егідою ви бачите об’єднання ісламського світу? На це проповідники панісламізму відповідали: хіба ми закликаємо до виходу з Російської імперії? Хто і де міг це чути? Після цього нам залишалося тільки боротися з окремими проявами сепаратизму, і ми робили це більш чи менш успішно. Набагато легше було засудити й покарати розбійника, бандита чи застосувати своє право до інших видів протидії владі або підбурювання до такої протидії. Тут провина у всіх випадках була наявна, досить було викрити злочинця й покарати його. А щодо панісламістів, то ми своєї боротьби не припиняли, і часто перемога діставалася нам, але навіть у разі успіху з’ясовувалося, що ми лише повідтинали маленькі гілочки й паростки, а нам треба було звалити все дерево й коріння його повикорчовувати. Домогтися цього не можна було доти, доки канали, що живили панісламізм, не були поперерізувані. Духовне протистояння панісламізму, тобто боротьбу з самою ідеєю, здійснювала християнська церква; матеріальною поживою, що його підтримувала, тобто золотом, займалися таємна поліція й жандармське управління. Нам пощастило захопити кількох кур’єрів, що поспішали до резидентів з великими сумами на руках. Ми точно знали, для чого призначалися ті гроші, а кур’єри — хоч би що! Відповідь була завжди одна: гроші — мої! Навіть коли ми ловили їх саме в той час, як вони передавали гроші,— все одно марно: «Я йому винен»,— казав один; «Він повернув мені борг»,— підтверджував другий.
В отакому безглуздому рабському становищі перебували ми п’ять-шість років, а турки, звичайно, тільки втішалися, що цьому не буде кінця.
Я розповів усе це для того, щоб стало зрозуміло, з чого довелося починати Мушні Зарандіа в справі про султанське золото, і заради справедливості треба зауважити, що для розплутування цього вузла в нього на руках спочатку не було нічого.
У моєму відомстві ніхто не впорався б з цією справою краще від Зарандіа, і справді, щойно прийнявши новий відділ, він одразу ж поставив справу про султанське золото в перший ряд. Проте минав час, і я не бачив, щоб Зарандіа намацав якийсь конкретний шлях. Одного разу я спитав його, чи вживаємо ми якихось заходів проти турків.
— Вашій ясновельможності відомо,— сказав він,— що існують й інші подібні справи, і не менш важливі, між усіма ними проглядається зв’язок. Я обмірковую спосіб, який дав би змогу розв’язати разом якщо не всі ці проблеми, то хоча б якусь сукупність їх. Дайте мені ще часу, графе, зовсім небагато — ну, місяць-півтора...
А суміжних справ таки чимало було. Ось одна з них.
Накази щодо надзвичайно важливих або особливо таємних справ я фіксував номерами, що неодмінно закінчувалися нулем — скажімо, 70, 120, 410 і так далі. Документ, позначений таким номером, потребував негайного просування або відповіді. Та одна річ — видати наказ, а чи знайдеться спосіб його виконання, чи ні — то вже інша річ. На новій посаді Зарандіа очікувало кілька невиконаних наказів, позначених нулем. Один з таких наказів був зумовлений повідомленням нашої розвідки про те, що генеральний штаб австро-угорської армії одержує таємні донесення з території Закавказького військового округу. Австрійці мали дані про послужні списки офіцерського складу артилерійських частин, що дислокувалися в Закавказзі, і про загальну кількість бойових гармат. Крім того, в них на руках була докладна доповідь про політичні настрої, що панували серед населення і в армійських частинах, розміщених у Закавказзі. Такі відомості були доступні багатьом офіцерам та чиновникам і в нашому окрузі, і в сусідніх, що найбільше й заважало розв’язати цей ребус. Щоб тільки натрапити на слід винного, треба було поєднати зусилля кількох споріднених відомств і запустити в дію цілу систему практичних заходів. Зарандіа бачив усі труднощі, які поставали перед ним, але справа зацікавила його, і водночас з іншими такими самими невідкладними справами він дав негайний хід документові про австрійське шпигунство. Але і в цій справі він не мав нічого, крім наказу, позначеного нулем. А робота чекала його неймовірно трудомістка: йому треба було якнайдокладніше вивчити всі закавказькі зв’язки з закордоном і з іноземцями, і це на території, де майже десята частина міського населення мала іноземне підданство. Вивчати треба було і загалом — по лініях політичної розвідки, і для того, щоб викопати мій наказ. Це завдання на перший погляд може видатися нескладним, а насправді воно майже нерозв’язне.
Вивчивши повідомлення нашої австрійської агентури, на підставі яких було складено мій наказ, і зіставивши цей документ з реальним станом речей, Зарандіа переконався, що перед ним резидент, досвідчений у своїй справі і вельми освічений, і що агенти цього резидента зв’язані з особами, досить компетентними. Зарандіа слушно зауважив, що колекціонування таких відомостей не можна було приписати ентузіазмові аматора, а те, що матеріал цей пересилався в Австрію, свідчило, що патріотичні мотиви тут виключені. Було очевидно, що існує зрадник і покупець або ж постачальник фактів і вимагач, який шантажує його. Минув ще якийсь час, і Зарандіа з’ясував, що ті самі відомості, які мали австрійці, потрапили також до рук турків і персів. Це означало, що на Кавказі діяли шпигуни трьох держав, або шпигун був один, але працював на трьох господарів.
Тепер про метод, що його обрав Зарандіа, аби окреслити ту групу осіб, за якими треба було стежити й вивчати їх. В його методі я відчув щось метафізичне, але ж виняток часто й густо реальніший, аніж тривіальність, і викликає інтерес значно гостріший.
Перший висновок Зарандіа був такий: повідомлення про артилерійське озброєння й послужні списки офіцерського складу постачала одна особа, а донесення про політичні настрої в армії та в суспільстві — зовсім інша. Що Зарандіа мав слушність,— не було ніякого сумніву, та оскільки від точності цього висновку залежали всі наступні дії, потрібні були неспростовні докази, що справа стоїть саме так, а не інакше. Доказів у Зарандіа не було ніяких, і все ж таки він почав діяти, виходячи з припущення, що існує двоє авторів.
Правильний був і другий крок — якщо можна вважати правильною дію, що випливає з припущення, позбавленого доказів: Зарандіа склав три списки — у першому списку числилися особи, які могли знати про кількість і тип нашого артилерійського озброєння й мали до того ж широкі зв’язки серед офіцерів. До другого списку потрапили особи, розум і освіта яких давали змогу спостерігати за політичними настроями суспільства. У третьому списку були імена можливих резидентів. Далі він знову звернув з дороги, укоченої і всіма визнаної, і взявся за справу, на перший погляд зовсім безнадійну; він не став розчищати й скорочувати списки, вилучаючи осіб, які за своїм характером, способом життя й майновим станом не могли займатися таким ділом,— пі, він узяв перші два списки і в кожному з них вибрав того, хто, на думку Зарандіа, мав зв’язки з кимось з передбачуваних резидентів третього списку. Таких тричленних комбінацій Зарандіа одержав близько тридцяти і лише після цього вдався до методу виключення. Кінець кінцем він поклав мені на стіл список, у якому було тільки шість груп, і сказав: