Мертвий… Мертвий… Він… Не може бути… Він… Непереможний…
Вони поховали його там, над переправою… Я не побачу його мертвим… Може і на краще. Пам'ятатиму живе ясне лице. І той усміх… Святослав…
Я йшла добу. Знала дорогу, хоч була в цьому лісі лише вдруге. Ранком переді мною відкрилася галявина. На ній — невеличка деревляна Святиня.
Я була тут лише раз. І думала, що більше не прийду ніколи. Але прийшла.
В Святині пахло зіллями. Посередині, на Святому Місці, стояла вона… Чорнокоса діва з трисвічником в руці. В другій, опущеній додолу, — ріг, повний зілля…
Я знала, що в тому розі. Це входило в моє навчання.
— Чому ти забрала його, Марено?
Діва — Смерть усміхалась. Невідомий різьбяр зробив її схожою на Ладу. Близнючка Любови…
— То бери й мене, Смерте…
— Поспішаєш, дівчино!
Чорна тінь заступила мені шлях.
— Твій воїн в чертогах Перунових. Так ти туди не потрапиш.
— Відки ти знаєш?
— Чи мало сюди ходить тих, що не дочекалися? Щасливі не знають дороги до Чорної…
Я сіла на втоптану землю.
— Скажи мені, - спитала, — що таке зло?
Жриця посміхнулась… Ледь — ледь…
— Ти й досі хочеш все знати?
— Хочу! Та, що ти їй служиш, зло?
— Що таке зло? — озвалася Чорна. — Ось лежить на дорозі меч. Один цим мечем уб'є купця і пограбує його статок. Другий захистить Вітчизну від наїзників. Третій перекує на рало…Що таке зло?
— То Тьма в нас самих?
— А що таке Тьма?
— Загадки… — сказала я. — Самі лише загадки…Чому він загинув?
— Його зрадили.
— Як ти знаєш?
— Чутками повниться світ…
— А мені що робити?
- Іншій я б сказала: лишайся зі мною, відьмо. Але ти не залишишся…
— Що ти можеш мені дати?
— Знання… Забуття… Силу… Не знання з Чариних дощечок. І не магію Берегині. Сила Марени така прадавня, що губиться в предвічній Тьмі. Вона тобі знадобиться: надходять бо часи криваві.
— Я не залишусь, — сказала я, — але приходитиму.
Знову попливли літа. Літа без нього. Свати до нас вже давно не завертали. Мати потай плакала. Одна була їй радість: батько повернувся живим і цілим.
Коли повернувся, то оповів… Як затято билась маленька дружина. Скількох ворогів вони поклали трупом. І як високо горів поховальний вогонь над Крарійською переправою.
— Я був загрібним на його насаді, - розказував батько, — в битві теж тримався поруч, аж поки розкидало нас. Як упав він — не бачив уже. Лиш як одбились — знайшли його. Лежав межи Перуновими воями, ті бо боронили його до останку. З усіх жерців — один лише вижив. А князь ще живий був, як ми підскочили. Нічого не встиг сказати, всміхнувся лишень. Так і відлетів до Вираю з усміхом отим. А ховали ми його — леле… Блискавки небо крешуть, пороги гудуть… Сам Перун вийшов стрічати…сина….
— Чому відстало військо?
Батько, знизивши голос, заговорив про зрадництво найманців. І про Свенельда. На його думку, старий урман давно замислив зраду.
— Стара княгиня їм забагато волі дала, ну а Святослав тримав у шорах. Ось вони нас і підвели. А як доведеш? Те, що ромеї кагану заплатили — це ясно, та чи не перепало чого і Свенельду? Хтозна… І кому доводити? Свенельд нині молодому Ярополку перший друг, але весь Київ говорить — бути біді.
Біда не забарилася. Першим загинув молодший Святославич. Руку до цього приклав Свенельдів син. Олег з усіх трьох синів Святослава був найбільше схожим на батька. Коли мені траплялося побачити його, то завжди згадувався юнак, який колись вибирав меча в Любомира — коваля.
Олега вбили… Потім з півночі прийшов Володимир. Найманців при ньому було ще більше, ніж за Ігорових часів. Принаймні, так говорили старші люди. Град опинився в справжній облозі. Ярополка було по зрадницькому вбито… Вперше від заснування Києва, брат пішов на брата.
Коли син Малуні, що увійшов до Києва переможцем, хотів зайти до Дажбожої Святині, Чара опустив перед ним патерицю. Як колись перед Ольгою опісля Коростеня. Оповідали старші, що Ольга, однак, поводилась з більшою гідністю, аніж старший Святославич.
Володимир схопився за меч. Натовп молільників стурбовано загудів. Хтозна, що сталося б, але тут з-за спин дружинників виринула невеличка крихка жіночка, загорнена в корзно. Вона вчепилась молодому князю за руку, і той змушений був заховати зброю.
Вдова по Святославі була гарна, але красою іграшки. Маленька лялечка. Я не уявляла її поруч з «Сином Перуновим». А ось Володимир не був схожий ні на матір ні на батька. Лице мав довгобразе і якесь безвільне, волосся темне, темніше навіть за Малунині каштанові коси. А оксамитно-карі очі мали вираз наче неживий, без блиску, і це трохи псувало загалом вродливого хлопця.