Артем ледь опустив очі, проте погляд зісковзнув із грузинового обличчя, і коли хлопець заговорив, здавалося, ніби він звертається до схожого на дріт жмутка волосся, що стирчав у клині розстібнутої на кілька ґудзиків сорочки.
— Чому я?
— Що «чому я»? — насупився Каха.
— Він думає, він особливий, — пирхнув Муса.
— Помовч, — звелів грузин.
— Чому ти пропонуєш це саме мені? — перефразував запитання Артем. На мить він зблід — мав такий вигляд, немов от-от знепритомніє. — У тому, що ти описав, немає нічого складного. Ну, й нічого небезпечного… нібито. Чому ніхто з вас не полетить замість мене та не забере гроші собі?
Каха повільно кивнув, показуючи, що зрозумів.
— Треба нових людей. Ми працюємо на багатьох напрямках і не повинні привертати до себе увагу. Якщо одна й та сама людина літатиме одним і тим самим маршрутом щотижня, це врешті-решт викличе підозри. Розумієш?
Хлопець телющився в Кахаберові груди так, як мовби бачив щось цілковито невидиме для решти.
— Ну то як? — запитав грузин.
Артем нарешті наважився зустрітися з Кахою поглядом. Обплетені червоними прожилками райдужки були моторошно темними, хлопець зовсім не розрізняв зіниць. Чорна каламуть немовби засмоктувала зіниці досередини, і через неї очі ставали начебто порожніми. Така сама порожнеча зяяла в очах Муси, Чингіза та дев’ятнадцятирічного Нєфьодова.
Ще місяць тому Артем наївно припускав, що за порожнечею ховається мудрість, але тієї миті усвідомив, що за нібито осмисленою глибиною, за тією жахливою бездонністю немає нічого, крім дикого голоду й жадоби грошей. Великі гроші завжди щось змінюють у глибині очей. Хлопець пригадав Льоху Карабашова й Олега Зикова, котрі прийшли в компанію вже після нього: такий самий вираз поволі вкорінювався і в їхніх очах. То він хоче стати таким, як вони? Чи він уже такий? Артем розумів, що мусить відмовитися. Інакше просто не можна. Потрібні слова вже крутилися на язиці, треба було тільки проштовхнути їх крізь губи. Хлопець уже набрав повітря і розкрив рота, як останньої миті перед очима постало смагляве обличчя Алії. Він пригадав тембр її ледь хриплуватого голосу; непристойний сміх, що рвався крізь напіврозтулені губи, коли вона наближалася до оргазму; ніжний пушок на щоках, який було видно на світлі, що падало на неї ззаду. Пригадав ритмічні, майже механічні рухи її стегон… і шкірою пробіглися мурашки. Самі лише думки про Алію пробуджували лихоманкове тремтіння внизу живота.
Артем повільно видихнув. У серці, котре ще хвилину тому здавалося каменем, щось нудотно накренилося, і всі доводи здорового глузду плавно зісковзнули в минуле. Хлопець тихо шморгнув і забрав конверт.
Каха ляснув по столі так, що задеренчали пляшки, і зайшовся переможним реготом.
Артем також засміявся, проте не впізнав власного сміху.
11 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло 18:51
Коли сонце залишило по собі лише багряне марево над кряжем на заході, Дюк Апшоу опустився навпочіпки біля Гелен Горовіц.
— Ну як він?
— Тримається. Ніби, — жінка, закусивши губу, роздивлялася Оліверові зіниці, — але майже не реагує на мене. І лоб дуже гарячий.
Апшоу, часто й неглибоко дихаючи, ховав побілілі долоні під ковдру — ще навіть не стемніло, а холод уже пробирав до кісток.
— Може, дати йому ще води?
— Я давала. Він тягнеться до пляшки губами, фокусує на мені погляд, але на тому все. Зовсім не рухається. — Вона в розпачі повернула голову до купи валунів, між яких, згорбившись, сидів Парамонов: — Ну й де твої рятувальники?
Після невдалої спроби розпалити багаття росіянин на дві години впав у ступор — забився поміж камені та мовчки споглядав, як недобрий, насичений холодною вологою вітер надимав білосніжні савани над найвищими вершинами на південному сході від сідла. Збагнувши, що запитання адресоване йому, він загальмовано звів очі, і враз пригніченість у погляді поступилася місцем роздратуванню:
— Звідки мені знати?!
— Це не закид тобі, — м’якше промовила Гелен, — я просто хочу зрозуміти, як довго ще нам чекати.
— Я не знаю!
— Що як вони взагалі не з’являться?
— Вони прийдуть, — відрізав пілот.
— Ми замерзнемо, — скрипнув Лоуренс, — поки вони доповзуть, ми тут, на хрін, замерзнемо, — шерхіт власного занімілого язика здавався йому скреготом.
Щось буркнувши у відповідь, Парамонов насупився і важко піднявся. Вони не замерзнуть. Верхня частина тіла тремтіла, ноги не слухалися, пальці на руках знову почали німіти. Човгаючи, він позбирав розкидане попід пагорбом шмаття та перетягнув його туди, де сиділи Лоуренс, Апшоу, Лейла та Гелен.