7 березня 2017-го Федеральний автобан А9 11 кілометрів на південь від Інгґольштадту, Верхня Баварія, ФРН
— Ти готовий?
Клаус Волкенхорст увімкнув «аварійку», повернув кермо та плавно натиснув на гальма. Чорний ліфтбек «BMW 6 Gran Turismo» збочив на крайню праву смугу й почав сповільнюватися. Відповіді не надходило. Гачкуватим пальцем із акуратно підстриженим пожовтілим нігтем чоловік торкнувся навушника у вусі, потім провів пальцями вздовж дроту до схожого на мушлю мікрофона, що теліпався праворуч під щелепою, і зрештою скоса кинув погляд на смартфон у руці. Таймер відраховував секунди, зв’язок не переривався.
— Олівере? — покликав він. — Чуєш мене?
Іще сліпе щеня з короткою золотавою шерсткою тихо заквилило, заплутавшись у складках махрового рушника на пасажирському сидінні біля Волкенхорста. Воно було зовсім малим, ще не могло звестися на лапи й час від часу тихенько скавуліло. Клаус силкувався на нього не дивитися.
— Так, — пролунало у вусі. Голос був чи то жалібний, чи то приречений, як у дитини перед кабінетом зубного лікаря. — Я готовий.
— Чудово. Це непогане місце. Зупиняйся. Я трохи від’їду і… і почну.
Клаус поклав телефон на коліна й, насупившись, скоса повів очима на дзеркальце заднього огляду. Сріблястий «Audi A6», модель 2011 року, який сунув за ним на незмінній відстані від самого Мюнхена, поволі віддалявся — Олівер сповільнювався, вишукуючи місце для зупинки. У січні Клаус таки дотиснув Олівера, переконавши пересісти на більш відповідний його статусу седан люкс-класу «Audi A8» (та сама модель, якою користується Ангела Меркель), але сьогодні наполіг, щоб той вирушив на старішому автомобілі. Буде краще, якщо на відео засвітиться дещо скромніше авто. Потроху пригальмовуючи, Клаус стежив за машиною підопічного: «Audi» повільно з’їхав із крайньої смуги й зупинився на узбіччі. Радник виждав кілька секунд і безгучно вилаявся: Олівер не ввімкнув аварійні вогні. «Прокидайся нарешті, чорт забирай, ти ж на автобані!» Клаус почекав ще трохи — відстань між «Audi» та його «BMW» неухильно збільшувалася, сріблястий седан на узбіччі швидко розчинявся в сіруватій імлі, що клубочилася над мокрою дорогою, — та щойно він намірився нагадати Оліверу про «аварійку», з боків «Audi А6» заблимали жовті вогники.
«Гарний хлопчик».
— Усе буде добре, Олівере.
Клаус ковзнув язиком по сухих губах. Ліфтбек сповільнився до тридцяти кілометрів за годину. Дві вантажівки, на швидкості оминаючи «BMW», промчали так близько, що авто загойдалося, наче човен на хвилях. Один із водіїв сердито просигналив. Клаус показав йому середній палець (як ніби водій міг його бачити), потім поклав смартфон до кишені пальто, забрав із заднього сидіння штатив із прикрученою до нього фотокамерою «Nikon D750» та вийшов із машини.
Повітря від вологи здавалося густим, а звуки — приглушеними. Клаус обвів поглядом узбіччя і підняв комір пальто. Кілька секунд постояв, тримаючи дверцята напіввідчиненими, а тоді нахилився до салону та вимкнув «аварійку». Не вистачало ще, аби хтось зупинився і взявся з’ясовувати, що відбувається.
Ставши перед капотом, він почав готувати штатив. Спочатку зафіксував штативну головку, нахиливши її на п’ятнадцять градусів униз щодо горизонтальної площини. Потім виставив екран попереднього перегляду на камері так, щоби, дивлячись ізнизу, бачити ділянку дороги, на яку скеровано об’єктив. Насамкінець розклав штатив на максимум, активував режим відеозапису та припасував усю конструкцію на капот автомобіля. «Nikon» розташовувався на висоті майже чотирьох метрів над дорогою — напередодні Клаус придбав найвищий, який зміг знайти, штатив. Закинувши голову та мружачись, щоб хоч щось розгледіти на крихітному екрані, Клаус підкрутив «лапи» штатива. Отримати ідеальний ракурс не вдалося, проте радник лишився задоволеним: обрізати та вирівняти картинку можна буде пізніше, у відеоредакторі.
— Я встановив камеру, — промовив він. У навушнику — тиша. Не чути було навіть дихання. — Олівере, ти тут?