Клаус, неначе обпікшись, втягнув крізь зуби повітря. Із навушника почувся болісний стогін Олівера. «Audi A6» проїхав кілька метрів і заглухнув. Із відсутнім виразом на застиглому обличчі Клаус зняв штатив із капота, вимкнув камеру та висмикнув навушник із вуха. Якийсь час він постояв, прошиваючи остовпілим поглядом бетонний відбійник по центру дороги. Ніздрі роздувалися, жовна на вилицях то збурювалися, то опадали. Зрештою він сховав штатив до салону, гримнув дверцятами й попростував до машини Олівера.
Той вийшов з авто й закляк, учепившись обома руками в дверцята з боку водія. Витріщився на багряну пляму на тому місці, де хвилину тому звивалося безпомічне, сліпе щеня. Машини пролітали повз, обдавали його бризками. Рев двигунів зливався в монотонний гул, крізь який час від часу прорізувалося обурене виття клаксонів: якого біса стали посеред автобану?
— Клаусе… я не хочу… я цього не витримаю… — Думки немовби плавали в застояній воді. Оліверу було погано, власне, так погано, як зараз, ще не було ніколи, навіть на похороні дружини він не почувався так паскудно. Йому не вистачало слів, щоби передати свої відчуття.
— Якого хріна, Олівере?! — не стримався радник. — Ми це вже обговорювали!
— Я не можу…
Він весь тремтів. Нижня щелепа аж тряслася, і Клаус не міг збагнути, від люті це чи від переляку. Зазвичай оливкова шкіра Олівера посіріла, нагадувала висохлий на тріску пергамент, який ризикував розкришитися від одного необережного дотику. Клаусу раптом стало його жаль, і він злагіднів:
— Ми мусимо це зробити.
— Ні.
Клаус намагався дихати рівно, проте грудка, що підперла горло, коли рефрижератор розчавив щеня, не зникала. Радник зупинився навпроти Олівера так, щоб затуляти багряну пляму на асфальті, та заговорив якомога спокійніше:
— Я розумію, який це має вигляд у твоїх очах, і здогадуюся, про що ти зараз думаєш. Тобі здається, що, дослухавшись мене, ти вчинив щось жахливе, щось таке, що миттю перетворило тебе на нікчему, подібного до більшості тих, хто навколо тебе в ландтазі. Але це не так. Незадовго до смерті твій батько попросив мене подбати про тебе. Я пообіцяв, що ніколи не покину тебе. Я також пообіцяв, що зроблю тебе найуспішнішим політиком Баварії. І знаєш, що ще? Я сказав, що не впливатиму на твої рішення після того, як ти зійдеш на вершину. І я повторюю тобі те саме зараз: я на твоєму боці, я тут, щоб допомогти, і я не втручатимуся у твою роботу по тому, як ти очолиш уряд.
Олівер не вимикав телефон, і Клаус чув із салону «Audi» власний голос, немовби притишене, затерте шумом відлуння. Олівер заціпеніло мовчав. Клаус продовжив:
— Я тебе прошу: навчися відмежовуватися від таких моментів. Ти найбільш упізнаваний політик Баварії, попереду на тебе чекає феноменальна політична кар’єра, і впродовж цієї кар’єри тобі безліч разів доведеться обирати найменше із двох лих. Довірся мені. Ти не перший, кого обставини змушують переступати межу заради вищої мети. Чуєш? Зберися, вимкни мізки, роби, що я підказую, і побачиш: восени 2018-го ти не просто виграєш вибори, ти станеш наймолодшим прем’єр-міністром в історії Баварії. — Волкенхорст узяв Олівера за плечі. — Не думай про щеня. Думай про те, як багато доброго зможеш зробити, очоливши уряд Баварії.
Дивлячись крізь радника, Олівер пригадав мрячний, якийсь неначе затхлий вечір початку квітня 2009-го, коли він за вечерею вже звично жалівся Турід на те, як нудиться в парламенті. Минуло півроку після перемоги на виборах і рік від часу розмови з Гельмутом, під час якої йому забракло сміливості відмовитися від балотування, і відтоді Олівер постійно кудись квапився, хоча не міг пригадати, коли востаннє зупинявся, аби збагнути, куди й навіщо. Зазвичай дружина запевняла, що підтримає будь-яке його рішення, та того вечора трапилось інакше. Турід підібгала губи, подивилася йому в очі, якийсь час помовчала — було видно, що вона силкується стриматися, — проте зрештою слова посипалися з рота. Вона сказала, що він має владу, що він один із небагатьох, хто має змогу змінювати світ на краще, але концентрується лише на собі. Олівер спалахнув і огризнувся, зморозив щось образливе, зараз уже й не пам’ятав, що саме, проте Турід не затихла й не пішла, проковтнула образу, після чого видала фразу, яка невитравним тавром відбилася в його мозку: якщо ти не робиш чиєсь життя кращим, отже, ти марнуєш час.