Росіянин похрипів, неначе налаштовуючи горло, після чого витиснув зім’яте:
— Ей.
Переступаючи з ноги на ногу, американець повернувся. Його очі були дивними — скляними та водночас якимись аж занадто зосередженими. Лоуренс щось сказав, але до Єгора не долетіло жодного звуку. Пілот мотнув головою, демонструючи, що не чує, і тоді хлопець повторив голосніше:
— Що з ним?
— Із ким? — не зрозумів Парамонов.
— Ти не бачиш?
Лоуренс показав рукою на землю неподалік того місця, де стояв, — якраз туди, куди ледь досягала видовжена пляма його тіні. Єгор примружився та нарешті розгледів цілковито голе, із судомно підібганими кінцівками тіло Олівера Морґенштерна.
— Твою маму…
Парамонов спробував підвестися, проте в голові запаморочилося так, що чоловік одразу впав навколішки.
— Що з ним? — якось трохи загальмовано повторив Лоуренс.
— Він живий? — прошамкав Єгор.
— Блядь! — Хлопець вишкірився. — Схоже на те, що чувак приліг позасмагати? Він уже аж чорний! — Лоуренс безперестану тупцяв, як ніби перевіряючи, чи тверда під ним земля. — Чому він голий?!
Парамонов став навкарачки, проповз два метри й зупинився. Серце ошаліло тріпотіло в горлі. Він знав, чому німець перед смертю поздирав із себе одяг, — знав від батька, — проте не мав сил пояснювати. Та й навряд чи Лоуренс у такому стані зрозумів би його.
Американець тим часом підступив до тіла, нахилився, щось підняв із землі й різко випростався. Єгор побачив у його руках порожню пластикову пляшку. Секунду, не більше, Лоуренс роздивлявся її, а потім його очі забігали вздовж підніжжя пагорба. Не припиняючи щось вишукувати, він повільно, сновидою, посунув до Парамонова. Зупинився між ним і Дюком Апшоу та підняв із землі другу пластикову пляшку. Також порожню.
Не менш як чверть хвилини Лоуренс, неначе порівнюючи, приглядався до пляшок, а тоді, стиснувши кулаки, зім’яв пластик і надсадно прогарчав:
— Вода. — Обличчя зробилося холодним і злим. — Вода! — Він глипнув на росіянина й заволав: — ВОДА! ВОДА! ВОДА-А-А!
— Що таке? — Парамонов продовжував мружитися та затуляти долонею очі від, як йому здавалося, надміру яскравого світла.
Розбуджений криками кардинал сіпнувся, сів рівно та розплющив налиті кров’ю очі. Лоуренс повернув до нього голову, погляд умить закам’янів од люті.
— Старе пердло, де вона?! — Хлопець відкинув пляшки, схопив старого за барки, проте не втримався на ногах, і вони вдвох повалилися на землю. — Де пляшка?!
Лоуренс осідлав Апшоу, взявся бити того по обличчі. Бризнула кров, і Парамонов, пересилюючи млість і біль у м’язах, штурхнув Лоуренса ногою в бік. Удар був несильним, одначе його вистачило, щоби хлопець зісковзнув із кардинала та відкотився.
— Ти здурів? — Єгор зиркнув на американця із неприхованим презирством. — Припини!
— Яка пляшка? — Апшоу, не кліпаючи, витріщився на Парамонова, із розбитого носа текла кров.
— Із водою! — гаркнув Лоуренс.
— Я не знаю. — Апшоу скривився чи то від болю, чи то від неспроможності осягнути, що від нього хочуть.
Шумно дихаючи крізь зціплені зуби, Лоуренс Ґрейс зіп’явся на ноги та поплівся туди, де лежав Олівер. Дорогою перечепився об кам’яний виступ і, не встигнувши виставити руки, впав ницьма — було чути, як лунко клацнула щелепа.
Злість додала сил, і він підхопився майже миттєво. Розвернувся до чоловіків — його повело, проте, змахнувши руками, устояв на ногах, — а тоді розпоров деренчливим, істеричним криком повітря над сідлом:
— Він випив усю воду!
Прокинулися жінки. Анна шарпнулася та навприсядки заквапилась геть; Гелен, не розуміючи, що відбувається, водила довкола підпухлими очима. Лейла, скрутившись калачиком, тиснулася до стіни. Дівчинка хлипала, проте сліз не було, замість ридань із грудей вихоплювалися жалібні й немовби зачерствілі стогони.
Лоуренс, розкинувши задля збереження рівноваги руки, почав очманіло гамселити небіжчика ногами.
— Випив… воду… випив… усю воду… випив…
Тіло під ударами здригалося, але залишалося скоцюрбленим. «Неначе манекен», — подумав Єгор. Росіянин нарешті знайшов сили піднятися, дочовгав до хлопця та поклав руку йому на плече.
— Не треба. Він мертвий.
— У нас більше немає води!