— Він помер! Не марнуй сил. Ти робиш гірше собі.
— А може… — Лоуренс уп’явся в нього каламутними, наче вкритими тонким шаром криги очима, — може, це ти? Ти її випив?!
— Ні.
Хлопець загорлав:
— Я не вірю тобі! Ви змовилися зі старим пердлом! Ви…
Парамонов хотів заперечити, коли зауважив дещо дивне: він бачив, що долоня лежить на плечі Лоуренса, проте… не відчував цього. Єгор відсмикнув руку, зірвав із неї намотане дрантя і втупив налякано-підозрілий погляд у пальці. Дистальні та середні фаланги на всіх, крім великого, вкрилися велетенськими, наповненими сірувато-чорною рідиною пухирями, тож долоня нагадувала обтягнуту бруднуватою рукавичкою лапу Міккі Мауса. Він спробував їх зігнути, проте пальці тільки ледь поворухнулися. Парамонов посірів іще дужче, обличчя ніби вкрилося плямами гнилі.
Лоуренс відсахнувся. Єгор спершу вирішив, що американця збентежив вигляд його долоні, але швидко збагнув, що помилився. Зелені Лоуренсові очі стали схожими на залежані виноградини, із грудей під час кожного вдиху та видиху чувся свист — хлопець дихав, як людина, що вдавилася і не може ні проковтнути, ні вихаркнути шматок, що застряг у горлі. На обличчі застиг такий переляканий вираз, що Парамонов на миттєвість викинув із голови свої пальці.
— Що з тобою?
— С-с-с… с-с… — Лоуренсова шкіра синішала на очах, лівою рукою хлопець шкрябав груди над черевним сплетінням.
З-за спини Єгора долинув стурбований і ламкий, немовби пронизаний потріскуванням тонкої криги, голос Гелен Горовіц:
— У нього щось із серцем.
Парамонов озирнувся і спочатку позаздрив, що жінці вдалося так швидко підвестися, а потім зауважив, що за ніч вона постаріла не менш як на десять років, — очі ввалилися, шкіра обличчя стала землисто-сірою та сухою, наче дно пересохлого ставка, і лущилася. Через різке падіння артеріального тиску Лоуренс хитнувся, втратив рівновагу та присів навпочіпки. Росіянину здавалося, що хлопець от-от зомліє, проте Лоуренс, упершись рукою в землю, зціпив зуби та свідомості не втрачав.
— С-с… с-с-серце, — нарешті витиснув він. — Болить.
Гелен схилилася до нього та завченим рухом приклала два пальці до зап’ястка.
— У тебе зараз серце зупиниться. Така тахікардія, що я не можу порахувати пульс. — Вона глянула на почорнілі, набряклі від обмороження кінцівки Олівера Морґенштерна, але відразу відвела погляд. — Заспокойся. Ляж.
Лоуренс уперто мотнув головою.
— Я кажу: приляж!
Він відсунувся від небіжчика й лише потім випростав ноги й відкинувся на лікті.
— Дихай рівно, — наказала Гелен.
Бліді перекривлені вуста на мить проступили крізь розкошлану бороду.
— Ага.
Гелен тільки пересмикнула плечима — мовляв, що ще я можу зробити? — хоча було помітно, що напад минув, загнане Лоуренсове дихання вирівнювалося.
Парамонов тим часом обернувся спиною до сонця, стягнув обрізки із правої руки та з жахом втупився в так само розпухлі фаланги. Чоловік не усвідомлював, що перелякано шкіриться. Гелен підійшла до нього, в її очах перекидалося щось темне.
— Ти відморозив пальці, — немічним голосом зазначила вона.
Єгор ще більше вишкірився. «А то я, бляха, не бачу!»
Жінка помовчала, а потім кивнула на тіло:
— Він помер.
— Так. Мабуть, уночі.
Репліки вийшли беззмістовними — так ніби Олівер міг померти ще вчора, а вони цього не помітили, — та Парамонову було начхати. Він водив розпухлими подушечками лівої руки по моторошних набряках на пальцях правої, жахаючись відсутності відчуття дотику.
— І ще в нас немає води, — затинаючись, докинув Лоуренс.
Гелен зітхнула:
— Я вже зрозуміла.
На обличчі Олівера застиг передсмертний вищир, і білосніжні зуби чітко вирізнялися на тлі почорнілої шкіри. Вищирене обличчя лякало, і Гелен, нахилившись, прикрила його ковдрою. Потому глипнула вбік, уловила, що Апшоу, Анна та Лейла спостерігають за нею, й іншим пледом накрила Оліверові стегна. Тупий біль бився об лоба в такт із ударами її серця.
11:12
Гелен полізла на схил, аби набрати у пляшки снігу, і вже спускаючись, знесиліла так, що не могла стояти на ногах. Вона скинула пляшки, простежила, як вони котяться схилом, і далі сповзала на спині, відштовхуючись від скелі ліктями. Спуск на півсотні метрів тривав п’ять хвилин, і коли, задихаючись, жінка зісковзнула до заглибини, де сиділи Апшоу, Анна та Лейла, до вух долинув дивний шум. Чи то пак Гелен спершу побачила, як скочив на ноги Лоуренс Ґрейс, а вже потім почула — з ущелини на заході надходило густе рокотання.