Анна та Єгор пересунули непритомного Лоуренса від прірви до місця, де сидів Апшоу, після чого попадали на землю і хвилин десять лежали непорушно. Парамонов, прикривши очі передпліччям, цідив крізь зуби тихі стогони — обморожені пальці потроху відтавали й нестерпно боліли. Анна прошивала застиглим поглядом обкладене холодними хмарами небо. Гелен хотіла дати їм води, взяла обидві пляшки, зібралася із силами та підвелася, і лише ступивши кілька кроків, усвідомила, що сніг усередині пляшок не розтав.
Сонце зайшло та більше з-за хмар не з’являлося.
Американець невдовзі отямився і, допомагаючи собі руками, сів. Сліпа пляма по центру поля зору не зникла, проте зменшилася до розмірів дверного вічка. Довкола вічка час від часу проскакували сріблясті спалахи, втім вони швидко зникали й не заважали бачити. Лоуренс спідлоба зиркнув на Парамонова:
— Вибач, що накинувся. Пробач. Мене накрило.
Росіянин лише скосив погляд і промовчав.
— Він розбився? — запитав хлопець.
— Так. — Анна піднялася на руках.
Лоуренс повернув до неї голову:
— Пілот загинув?
— Так.
— Ти впевнена?
Анна намірилася відповісти, що гелікоптер вибухнув, та її випередив Парамонов:
— Навіть якщо не загинув, ти що — полізеш його рятувати? Витягнеш його сюди, на сідло?
Борода задригалася, та водночас із роздратуванням почала розростатися пляма перед очима, й Лоуренс погамував спалах люті. Помовчавши, він сказав:
— Ти переконував, що гелікоптер сюди не дістанеться.
— А він і не дістався! — відрубав Єгор.
— Я про те, що… — хлопець супився, — він прилетів, він долетів сюди, то, може, ми не так і високо?
Парамонов, крекчучи, сів. Поборов напад нудоти, вишкірився, готуючись заперечити, та в очі впало тіло Олівера Морґенштерна, і потріскані губи розслабилися. Росіянин обвів поглядом охлялі обличчя Апшоу, Анни та Лоуренса, а потім із надсадою, через два-три слова зупиняючись, аби хапнути повітря, заговорив.
— Добрі новини, — верхня губа мимоволі смикнулася, так ніби в їхньому становищі залишалося хоч щось добре, — пілот нас побачив і, сподіваюсь, устиг доповісти. Потрібно протриматися, доки рятувальники не додумаються, як нас звідси визволити.
— Ми лежали серед каміння, — промимрив Лоуренс, — він міг не помітити.
— Вона стояла! — Єгор різко, ледь не зі злістю кивнув на Анну, та впевненості в голосі не було. Він знав, як важко керувати гелікоптером на такій висоті, знав, що пілот, зачепившись очима за носову частину фюзеляжа, міг не зауважити Анну, і навіть розгледівши жінку, навряд чи відчув потребу негайно про неї доповісти.
Чоловіки замовкли.
— А які погані новини? — запитала Анна.
Парамонов, наче соромлячись, сховав розпухлі пальці під ковдрою.
— У світі існує лише декілька гелікоптерів, які можуть злетіти на таку висоту. Їх однозначно немає в Пакистані. Те, що один із них приволокли сюди… — він затих, прикусивши губу.
— Що? — зморшки на лобі Анни вигнулися літерою W. — Що це означає?
Думка, що вислизнула, коли росіянин роздивлявся кольори на фюзеляжі гелікоптера, раптово повернулася. «Eurocopter» не належав ні армії, ні рятувальним службам Пакистану, і те, що пакистанці попросили про допомогу з-за кордону та, попри погіршення погодних умов, наважилися ризикнути й унікальним, пристосованим до високогірних польотів апаратом, і життям пілота, доводило, що рейс 341 розбився в місці, дістатися куди в якийсь інакший, менш ризикований спосіб дуже важко. Це не означало, що рятувальники облишать спроби вийти до місця катастрофи, особливо, якщо пілот Eurocopter’а встиг повідомити про Анну, проте після аварії гелікоптера чекати на їхню швидку появу справді не варто. Тож коли Лоуренс дивовижно спокійним голосом запитав:
— Ми помремо? — Парамонов знав відповідь, хоч і розпачливо опирався її усвідомленню.
— Ми всі колись помремо, — буркнув він.
Суплячись, Єгор узявся вишукувати які-небудь зачіпки, щоб запевнити самого себе, що вони протримаються ще хоча б день. Він глянув на схил меншого піка, на якому чорніла центральна частина фюзеляжа 777-го, і сказав:
— Треба спробувати долізти туди. — Анна, Апшоу та Лоуренс простежили за його поглядом. — Там можуть бути кисень, вода і… і щось для підпалу.
— Це небезпечно, — зронила Анна.
— Думаєш, воно того варте? — примружився хлопець.
Від спраги, виснаження та холоду вони всі почувалися якимись загальмованими. Думки та реакції дедалі частіше згасали, не набуваючи викінченої форми, а слова під час розмови немовби рухалися повільніше. Вони зважували небезпеку й водночас уперто уникали думати про те, що кисень їх уже не врятує, що вода, навіть якщо вдасться її знайти, давно замерзла, а шанси нашукати достатню для розведення вогню кількість паперу серед бедламу, на який перетворилися нутрощі центральної частини фюзеляжа, жалюгідно малі. Анна, Лоуренс і навіть Апшоу дивилися на Парамонова й напружено кивали. Він майже розпалив багаття, він знає, на якій вони висоті, він передбачив, що гелікоптеру не можна підійматися, він… Вони нестямно чіплялися за життя, а тому не піддавали сумніву жодне його слово.