— Тоді останнє запитання. Якщо Брендон Бартон у шістнадцять років мав проблеми з наркотиками, чому його взяв ти? Що такого ти побачив у цьому малому, чого не зауважили решта тренерів?
— Я нічого не побачив, Білле. Пацан сам прийшов до мене.
Цікавість, що вже майже пригасла, спалахнула з новою силою.
— Тобто?
— Улітку 2011-го він прийшов до мене та сказав, що хоче грати в моїй команді. Я відповів, що кожен другий шмаркач звідсіля і до самого кордону штату хоче грати в моїй команді. Щоб ти розумів, десь за тиждень до того пацан перехворів на якийсь грип і дуже скинув вагу. Ну, в сенсі, ти б його бачив. Страх Господній! Присягаюся, то був найхудіший шмаркач з усіх, хто будь-коли, сидячи у кріслі мого кабінету, розказував, що хоче стати корнербеком. Тоді він розповів, що був найкращим у школі, але скаути не розглядали його як потенційного рекрута через наркотичну залежність.
Білл не вірив у те, що чує.
— Він сам це розповів?
— У мене теж очі на лоба полізли. Проте ти зрозумів мене правильно: пацан вивалив усе, не криючись і не відводячи очей. А потім виклав історію про… е-е… про свого батька. Абсолютно немислиму, на перший погляд, історію, і я… розумієш, я досі не знаю, чи то була правда, але пригадую, що подумав, якщо це таки правда, то пацан більше ніколи в житті не торкатиметься наркотиків. І ще він гратиме. Гратиме так, наче від цього залежить його життя… Я дав йому шанс.
Секунд десять обоє мовчали.
— Ти ж знаєш, Джоше, після такого я від тебе не відчеплюся.
— Знаю, що не відчепишся.
— Що то була за історія?
Джош зітхнув і почав розказувати…
Розповідь тренера Деніелса тривала три хвилини, і то були єдині три хвилини за день, упродовж яких Білл Вентрон не жував олівця. Тренер «Ренегатів» закляк: зморшки немовби закам’яніли, губи злиплися в бліду риску, брови з’їхалися клином, перетворивши обличчя на грізно вищирену маску. Здавалося, навіть час довкола нього зупинився. Увесь світ стиснувся до звуків, що долинали зі слухавки.
Коли Джош закінчив, Білл Вентрон кипів німотним гнівом від усвідомлення того, яким бездарним, нетямущим і сліпим був Деніелс. Утім, коли тренер «Ренегатів» озвався, ніщо в голосі не виявляло його стану.
— Знаєш, де хлопець зараз?
— Уявлення не маю, — відповів Джош. — Напевно, повернувся додому. Він із якогось забутого Богом містечка на заході Міссісіпі.
— Дякую, Джоше.
Білл Вентрон утопив кнопку скидання виклику, а за кілька секунд швидко набрав номер асистента.
— Стіві?
— Я слухаю.
— Знайди мені його.
— Бартона?
— Так. Дізнайся, де він зараз. Зателефонуй йому, я хочу поговорити.
— Так, босе.
— Негайно.
— Я зрозумів.
Білл розірвав зв’язок.
Стіві зателефонував за чверть години.
— Знайшов? — випалив Вентрон.
Запитання прозвучало, наче ляпас.
— Так. Хлопчак після драфту 2014-го повернувся до рідного Віксбурга в Міссісіпі. Працює офіціантом у місцевому «Popeye’s Pizzas». Сьогодні має вихідний, але я дістав номер його мобільного, він зараз на другій лінії. Перемикати?
— Так.
У слухавці клацнуло. Білл затиснув олівець так, що деревина хруснула, дочекався короткого сторожкого «алло» та промовив:
— Брендоне, це Білл Вентрон, головний тренер «Ренегатів». Привіт.
А тоді замовк. За майже сорокарічну кар’єру Білл промовляв такі слова не менше за півтисячі разів. Власне, у словах нічого надзвичайного не було. Вони не мали жодного значення без тих, кому призначалися, тих, хто пожадливо всотував їх на іншому кінці, — здебільшого зневажених, ображених на весь світ хлопчаків, які давно розпрощалися з мрією стати гравцем НФЛ. Білл знав, що вони потребують трохи часу, щоб оговтатися.
Зрештою зі слухавки вилетіло:
— Та ну нахер…
На обличчі тренера не ворухнувся жоден м’яз. За стільки років він уже звик, що реагують вони всі приблизно однаково.
— П’ятого липня у моєї команди починається тренувальний збір у Фоксборо, штат Масачусетс, — сказав Білл. — Думаю, тобі відомо, де це. Я хочу тебе на ньому бачити.
— Я не…
— Сподіваюсь, ти в непоганій формі. Якщо ні, маєш три тижні, щоби підготуватися.
— Я н-не… бляха.
— Ти розумієш, що я називаю словом «підготуватися»? — Білл Вентрон умів смакувати такі моменти. — За сорок років у НФЛ я не знаю жодного вільного агента, якого би двічі запросили до тренувального табору. Ти або потрапляєш до команди, або про тебе забувають.