Білл Вентрон мовчав. Джош Деніелс, не дочекавшись на реакцію, озвався:
— А тепер хочеш я тобі скажу, з якими показниками пацан прийшов проситися до мене в команду? Чи, може, нагадати, за скільки він пробіг сорок ярдів під час скаутського огляду перед драфтом 2014-го?
— Не треба, — тихо зронив Білл.
Що було — загуло. Він направду не розумів, навіщо порпатися в минулому. Бартон, якого Деніелс називав «своїм пацаном», і Бартон, який перехопив м’яча на останніх секундах суперкубку, вважай, цілковито різні люди. Хоча старий Джош навряд чи мав між вухами достатньо сірої речовини, щоб це зрозуміти.
— Що ти з ним зробив? Я три роки ганяв його полем так, що піт цвіркав із пор, як із поливалки, я особисто стримів над ним у спортзалі. Пацан провів три непогані сезони за «Тигрів», але потім бозна-скільки часу гнив у якійсь піцерії, і я — хай йому! — уже забув, що він існує. Аж тут телефонуєш ти, розпитуєш, а тоді береш шмаркача в команду, і через рік він встановлює світовий рекорд зі швидкості та вигризає для тебе суперкубок! Що ти з ним зробив, Білле?!
Тренер Вентрон довго мовчав перед тим, як відповісти:
— Це моя робота…
У цьому й полягала різниця між ним і Деніелсом. У цьому й крилася причина, чому Джош Деніелс не зміг досягти успіху в НФЛ: за номерами на спинах і забралами на шоломах він не бачив реальних людей. Він сорок років готував гравців студентської ліги до переходу в НФЛ, але так і не усвідомив, що є речі, які не можна виробити, виміряти чи навіть оцінити у спортзалі.
— Це твоя робота — і все? Це все, що ти мені скажеш?
— Причина не у спортзалі, ти ж розумієш.
— Якщо ти, бляха, досі не зауважив, то я саме намагаюся з’ясувати, в чому тоді причина!
— Це моя робота, Джоше, — повторив Білл. — Ти ліпиш із нездар непоганих атлетів, а я беру непоганих атлетів і роблю з них чемпіонів.
Чверть хвилини Джош Деніелс сердито сопів, а тоді виплюнув:
— Знаєш що, Білле? — у голосі бриніла образа. — Пішов ти! Пішов ти, скотина, у задницю!
12 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло
Після обіду почався сніг. Двоє чоловіків, дві жінки та дівчинка пригнічено споглядали, як пориви вітру витрушують рої попелясто-сірих у розчавленому денному світлі сніжинок із підпоротих гребенями хмар.
Мовчали. Після загибелі Лоуренса Ґрейса ніхто не зронив жодного слова. Гелен знайшла сили пройтися до провалля із західного боку сідловини, довго дивилася на південь, туди, звідки прилетів гелікоптер, потім спробувала розгледіти рештки Eurocopter’а на льодовику, проте на той час місце падіння заволокло — немовби сірим дрантям накрило — важкими клубками туману.
Анна зібрала скинуті Олівером Морґенштерном ковдри й одяг, частину взяла собі, а частиною, попри млявий, неусвідомлений спротив, вкутала Лейлу. Дюк Апшоу стежив за нею з-під напівопущених повік, зморшкуваті губи ворушилися, та жодного звуку не видавали.
Єгор Парамонов перевернувся на бік, підтягнув коліна до грудей і поринув у химерне, наповнене задушливими тінями марення. У такому стані — та незмінній позі — він пробув наступні шість годин.
Росіянин отямився за кілька хвилин до восьмої, цілковито задубілий від холоду. Над горами залягла пітьма. Хмари викреслили з неба зорі, вітер, завиваючи, гнав понад сідлом пасма колючого поземку. Впродовж кількох секунд після пробудження пом’ятим і притрушеним снігом обличчям Парамонова блукала блаженна напівусмішка людини, що випручалася з кігтів підфарбованого багрянцем жахіття, а тоді погляд загострився, Єгор сів, роззирнувся та розпачливо застогнав.
— Ні… ні… ні-і-і! — Він глипнув на розпухлі та вже зовсім почорнілі долоні, й очі від жаху розширилася на півобличчя. — Чому це, блядь, зі мною?!
Із горла полилися уривчасті звуки, котрі, вочевидь, мали би бути схлипами, та насправді нагадували щось середнє між позивами до блювання та скорботним ревінням смертельно наляканого віслюка. Ці сухі, абсолютно безслізні ридання, що наростали протягом хвилини, розбудили Гелен, Анну та Лейлу. Дівчинка зрештою запхинькала, після чого Апшоу поклав кістляву руку на росіянинове плече та легенько струснув.
— Заспокойтеся.
— Я не можу! — звідкись узявся голос, і Єгор, тицьнувши набряклі чорною рідиною пальці кардиналові під ніс, заверещав: — НЕ МО-О-О-ЖУ!! — голос зривисто деренчав, як у хлопчака на початку пубертатного періоду.