Широко розплющивши очі, Єгор упритул дивився на Апшоу. Його груди ходили ходором, як у замученого спекою пса, здіймалися й опадали так часто, що Анні здавалося, ніби всередині грудної клітки щось обертається.
— Він сказав, що теплá людського тіла має вистачити, щоб розтопити трохи води, і не помилився. Доки той бідолаха задубів, частина снігу розтала. Мій старий та Ішемгулов розділили воду між собою, а тіло відтягли й скинули у прірву.
Апшоу нарешті розтулив рота з наміром щось промовити, одначе з горлянки не випорснуло жодного звуку. Росіянин продовжив:
— У наметі залишилося троє. Той третій, Гоша Острягін, був дуже слабким. Він заледве ворушився, проте свідомість не втрачав і розумів, до чого все йде, бо слізно просив його не вбивати. Мій батько й Ішемгулов увесь день то вистромлювали голови з намету, прислухаючись, чи не наближаються рятувальники, то стерв’ятниками нависали над Гошею, вижидаючи, коли той заплющить очі. — Єгор закашлявся і потрусив головою, й Анна раптом осягнула, що він насправді не хоче говорити, просто спогади, які за стільки часу вже майже розчинилися в намулі підсвідомого, виявилися сильнішими за нього: нарешті вирвавшись на волю, вони гачками учепилися в мозок. — До вечора по них ніхто не прийшов. Від спраги темніло в очах, але й Гоша не бажав помирати. І тоді мій батько з Ішемгуловим накинулися на Гошу й зарізали його… щоб розтопити ще трохи води.
Із хрипом, як ніби в його легенях щось обсипалося, Єгор затих. Він кидав рубані, нерівномірно пошматовані фрази, хоча тримав у голові все, немов бачене наживо. Пам’ять зберігала цю історію у вигляді чітких, нестерпно деталізованих картинок, бо про Гошу його батько розказував найбільше. Напевно, через те, що в разі з Кірсаном вони тільки скористалися тілом, причому робив усе Марат, а Гошу… його не просто прикінчили… вони зробили все, щоб Гоша Острягін потому, як йому розпороли льодорубом живота, залишався живим (і теплим) якомога довше, бо це давало змогу розтопити побільше снігу… Якби хтось зазирнув у Єгорову голову та знайшов там найяскравіший спогад, пов’язаний із батьком, то, напевно, здивувався б, збагнувши, що цей спогад насправді не Єгорів, це спогад батька — про те, як тримав Гошині ноги, доки Марат Ішемгулов занурював у ще живу плоть флягу зі снігом.
— Вони скинули тіло Острягіна у провалля, випили всю воду, а потім упродовж ночі не склеплювали очей. Обоє розуміли: хто першим засне, поплатиться життям. Під ранок батько відчув, що слабшає, і виповз із намету. Марат поповз за ним, наздогнав, вони почали боротися, і зрештою мій батько зіштовхнув Ішемгулова з кручі. Опівдні батька знайшли рятувальники.
Єгор заплющив очі. Застиг із відвислою щелепою. Від часу повернення з Киргизстану й до того, коли Єгор, по суті, втік на навчання до Краснодара, його батько розповідав про загибель Ісаєва, Острягіна й Ішемгулова сотні разів. Зрештою історія немовби зносилася від частого використання і вже так не лякала, а незадовго до випускного Єгор переконав себе, що батько все вигадав. Він відучився в училищі, п’ять років відлітав на винищувачі Су-30, базованому на аеродромі Міллерово в Ростовській області, і спогади про трагедію на піку Перемоги зблякли, проте потім… з’явився Інтернет. Якогось дня після телефонної розмови з батьком (розмови цілковито позбавленої емоцій і тепла — не те щоби зовсім як між чужими людьми, але дуже близької до того) Єгор несподівано пригадав історію, що так лякала, коли він був підлітком. У вихідні він вирушив до Ростова-на-Дону, засів у інтернет-клубі та на якомусь присвяченому альпінізму сайті розгорнув звіт про експедицію Башира Кодзоєва. Усе збігалося — дати, висóти, розташування проміжних таборів. Єгор узявся шукати інформацію про Ісаєва, Острягіна й Ішемгулова й не надто здивувався, прочитавши, що їхні тіла до цього часу не знайдено. Поблизу табору на висоті 6350 метрів рятувальники виявили напівживого Валерія Парамонова, два намети, деяке спорядження і… більше нічого. Лише смугу дивних слідів, які тягнулися до провалля.
Росіянин розплющив очі. Анна дивилася на них, і їй ввижалося, що білки плавають у темряві, ніби законсервовані у формальдегіді.
— Вам, мабуть, цікаво, на кий хер батько мені це все розказував? — Парамонов опустив погляд і вп’явся ним у розбухлі пальці; руки дуже тремтіли: — Тому що після повернення йому ампутували ніс, чотири пальці на лівій нозі, три чверті ступні на правій (там залишилася лише п’ята), а також долоні. Обидві кисті відрізали трохи вище від зап’ястків — їх зжерла суха гангрена! Зрештою батько повністю відновився, проте ледве ходив і не міг подбати про себе. Мені щойно виповнилося дванадцять, а я мусив годувати його з ложечки, наче, блядь, дитину. Я допомагав йому вдягатися, чистив зуби. Він газету не розгортав без моєї допомоги! Його друга дружина, моя мачуха, злиняла ще до того, як батька виписали з лікарні. Вона жодного разу не прийшла його провідати. І, знаєте, я би, нахер, зрозумів її, якби вона перед тим побачила заглибину на місці носа, побачила шрами на губах від обмороження, проте вона просто звалила, щойно дізналася, що батькові відчикрижили обидві долоні. — Кардинал Апшоу сидів найближче та відчував віддих Парамонова, важкий і вогкий, як протяг із печери. — І це ще навіть не початок історії. Моя матір, моя справжня матір, покинула його за два роки до невдалого сходження на пік Перемоги. Пішла до іншого, і через це, я припускаю, батько мене ненавидів. Уявіть, як йому було, коли він збагнув, що відтепер у всьому залежить від мене. І знаєте, що було найгірше? Він не міг підтиратися. Фізично здоровий, якщо не зважати на каліцтво, мужик жалібно стогнав після кожного випорожнення, потім ставав переді мною раком, і я мусив витирати йому задницю. Кожного довбаного дня! Я знаю, як важко йому було, попервах він навіть плакав із розпачу, але що довше це тривало, то дужче він сатанів. Він хотів зробити мені боляче, помститися за своє приниження, та лупцювати більше не міг. Він постійно бив мене після розставання з матір’ю, проте після трагедії на піку Перемоги припинив — більше не намагався. Зрештою, я міг би втекти. — Злі слова тоскно дзвеніли в холодному повітрі; вітер підхоплював їх і ніс на захід. — П’ять років я підтирав йому задницю, п’ять років вислуховував, як вони з Маратом Ішемгуловим розрізали черево ще живому товаришеві та запихали в кишки флягу зі снігом, і як потім пили розтоплену воду впереміш із лайном і кров’ю, яка швидко застигала на холоді! — Єгор удруге зиркнув на розбухлі пальці та гірко скривився, збагнувши, що більше ніколи не сяде за штурвал, ніколи не торкнеться вродливої жінки, і найгірше — що він абсолютно самотній: навіть якщо їх урятують, у нього в житті немає нікого, хто витиратиме задницю йому… — Будете далі говорити мені про милосердного Бога? — Парамонов здійняв над головою ліву руку, та через покручені пальці здавалося, що замість показувати в небо росіянин готується зацідити в зморшкувате кардиналове обличчя. — Там нікого немає, ніхто нас не слухає, але якщо раптом цей ревнивий і кровожерний вилупок таки існує, я не вірю, що він дослу´хається до наших молитов!