— Навіщо це все, якщо Бога немає? Хіба їй не однаково? — Його губи смикнулися, й Анна поквапливо додала: — Можна просто віддати їй шану. Навіщо ця вистава з купою чужих людей, які забудуть про бабусю, щойно ми підемо?
Данило Ревега повернув голову, проте погляд втратив гостроту, й він дивився немовби крізь доньку.
— Невже ти не розумієш? — Він зобразив невиразний жест рукою, ніби як накидаючи невидиме рядно на труну. — Це ж не про Бога.
Вітер кинув пасмо волосся Анні в обличчя.
— А про що тоді?
— Про повагу до того, ким ми є.
13 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло
Крізь морок на сході пробилося ранкове світло.
Єгор лежав на спині попід скелею, впираючись маківкою в чиєсь стегно. Світанок поглинав чорноту й водночас випалював щось у його мозку. Він спробував згадати, як засинав чи як переповзав до заглибини, проте не зміг; можливо, його перетягнув Апшоу. Голова була важкою та гарячою, а руки нижче за лікті — цілковито нечутливими. Пілот не став перевіряти, чи може ними рухати, бо не хотів дивитися на долоні. Чутливість у решті тіла не зникла — Парамонову здавалося, наче холод пожирає груди зсередини, і понад усім цим розкинула чорні крила спрага: думки про воду завдавали фізичного болю.
Упродовж кількох годин свідомість немовби тліла, то пригасаючи, то розгоряючись. Під час чергового пробудження Єгор порухав головою, намагаючись розворушити того, в кого впиралося тім’я, і, не дочекавшись реакції, запанікував: померли, вони всі померли, він тепер сам на сідлі. Страх роздув серце до розмірів футбольного м’яча, Парамонов відчував, як воно мляво штовхається під ребрами. Він спробував закричати, проте з горла витиснулося лише хрипле покректування. Очі заметалися поміж розкошланими хмарами, і раптом крізь тріщину в свинцевій товщі неба проступило вродливе жіноче обличчя: високі вилиці, мідне волосся. Єгор сіпнувся. Зоя? Погляд померкнув, Парамонов затремтів і почав одчайдушно торгуватися з тим, у кого ніколи раніше не вірив.
(збережи мені пальці — я більше не торкатимуся заміжніх жінок)
(витягни мене звідси — я повернуся і доглядатиму батька)
(гаразд, забирай долоні — лише не дай померти)
Якоїсь миті росіянина замлоїло від презирства до самого себе, та благати він не припинив: межа напруження, за якою нерви здають і думки починають панувати над людиною, а не навпаки, вже залишилася позаду. Не усвідомлюючи, що з горла ллються тихі стогони, чоловік потягнувся розбухлими до розмірів боксерських рукавичок долонями до неба, і тоді…
— Єгоре.
(я помилився… пробач… я хочу жити… змилуйся)
— Єгоре, чуєш мене?
— А? — Парамонов кліпнув, безпорадно, зовсім беззахисно, наче незрячий, і поклав на лице передпліччя, немовби затуляючись від різкого світла.
— Це я, Анна. — Її голос змінився до невпізнання. Жінка схилилася, прибрала руку, а тоді допомогла росіянину сісти.
— А. Я бачу. Так. Що таке?
— Я збрехала тобі. — Анна сіла, підігнувши ноги під себе. На обличчі — такий вираз, ніби вона щойно ковтнула отруту. Чи от-от має ковтнути. — У мене є гроші.
За кілька кроків від них Гелен Горовіц стояла навкарачки та з якимось сухим гавканням збльовувала світло-коричневі згустки. Дюк Апшоу тулився до стіни на відстані випростаної руки — обличчям до Гелен, але з поглядом, спрямованим у нікуди. Лейла сиділа в Дюка під боком, дихала — з-під намотаного на голову іранки мотлоху раз по раз вислизали хмарки пари. Вони пережили третю ніч на висоті шести тисяч метрів.
Парамонов наморщив лоба та прошелестів:
— Які гроші?
— У мене були гроші, коли ти розпалював вогнище. Але я не сказала. Хотіла, але не змогла. Пробач.
Ніяк не вдавалося зосередитися. Низовий вітер сік обличчя колючим поземком.
— Чому? — Він тримав розпухлі руки перед собою так, нібито вони були брудними.
— Не змогла.
— Та похер…
Парамонов подумав, що кілька зайвих папірців нічого не змінили б, він однаково не розпалив би багаття.
— Ти не зрозумів. — І Анна взялася діставати з-за пазухи, із кишень, зі взуття скручені валиками доларові банкноти й розкладати їх перед росіянином.
Мружачись, бо навіть просіяне крізь хмари світло обпалювало очі, Єгор отетеріло витріщався на готівку.
— Звідки?
Повітря між ними неначе просякло отрутою. Аннині плечі затремтіли від безгучних ридань, одначе запалі очі залишилися сухими. Вона нічого не відповіла.
— Це весь час було в тебе? — Чоловік наче вичавлював слова з-під преса.