Апшоу потер тильним боком долоні обморожене, вже майже нечутливе обличчя та пригадав дещо інше. Наприкінці квітня 1962-го, коли у витівках Таммі з’явилися перші натяки на плавний дрейф її поведінки в напрямі від просто ексцентричної до зумисно-агресивної, до Віксбурга заїхав бродячий проповідник, який пафосно величав себе апостолом Мафусаїлом. Таммі, Дюк і кілька їхніх друзів із роззявленими ротами слухали його пристрасний виступ у шапіто. Ввечері батько пояснив їм, що той Мафусаїл є звичайним шарлатаном, єдина мета якого — виманювати гроші в легковірних людей. Утім, помітивши, яке враження справила на його восьмирічного сина гаряча промова проповідника, наступного дня батько купив Дюкові дитячу Біблію. З тієї книги Дюк дізнався, що після гріхопадіння кожна людина народжується грішною, що людина та Бог розділені, але водночас Бог добрий і люблячий, Він подарував людям спасіння, і щоби спастися, потрібно дотримуватися Божих заповідей і прилучитися до Бога через таїнство хрещення. Першої неділі травня Таммі, Дюк і четверо однокласників його сестри відпочивали на березі Міссісіпі, і раптом Дюк, який на той час сприймав знайомство з Богом як чергову пригоду, похвалився, що вміє хрестити людей, і запропонував їх усіх охрестити. Таммі, регочучи, погодилася. Дюк примусив семирічну сестру стати навколішки на мілині, вилив їй на голову три пригорщі води та намалював мокрим пальцем хрест на лобі. Решта не ризикнула лізти у воду, тож Таманта виявилася єдиною, кого він «охрестив». А наступного дня, у понеділок, шкільний автобус, яким клас Таммі вирушив на екскурсію до дитячого музею у Джексоні, зіштовхнувся із бензовозом «Shell» на автомагістралі І-20. Із сімнадцятьох дітей вижила лише Таммі… Подорослішавши, Дюк вважав, що нерозумно та наївно стверджувати, ніби його шлях до Бога почався з аварії, в якій дивом вижила його сестра, але… глибоко в душі розумів: саме так і було. Він пам’ятав фотографію, яку пощастило зробити фотографу-любителю, що проїжджав повз місце аварії, і яку надрукували в усіх газетах штату: блискуча цистерна, що склалася майже навпіл довкола вже охопленого вогнем жовтого автобуса «Gillig», жадібні язики полум’я, які щупальцями розповзаються асфальтом, клуби важкого чорного диму, що розпухають над дорогою, і Таммі, зовсім неушкоджена — ні мазка сажі, ні подряпини, — застигла посеред цього пекла, збентежено втупившись в об’єктив. 1962-го Дюкові Апшоу було тільки вісім, і він просто не міг не пов’язувати порятунок Таммі зі своїм вчинком напередодні.
Бог спочатку врятував її, а тоді дозволив скотитися на самісіньке дно, тож іще довго після похорону сестри Апшоу запитував себе: чому? Який у цьому сенс? Його сестра не мала дітей і навряд чи за п’ятдесят років зробила хоч щось, що дало би змогу назвати її життя змістовним. Хіба що… Через місяць після похорону Апшоу знайшов прийнятну відповідь (чи принаймні так йому здавалося): Господь урятував Таммі, щоби він, Апшоу, увірував, прийшов до Нього і, ставши на праведний шлях, до кінця своїх днів жив у святості. І попри те, що в такій думці було щось неприйнятне, щось крамольно-егоїстичне, вона залишалася єдиним, що припускало його примирення з тим, як Таманта змарнувала своє життя і як пішла з нього.
І тепер, скоцюбившись на холоді, ледь не божеволіючи від спраги, Дюк Апшоу знову повернувся до запитання: який у цьому сенс? Бог пожертвував його сестрою… заради чого? Щоби він, Апшоу, зрештою замерз у горах Пакистану? Так було задумано? Від початку? Але це якась дурня, і хоч не йому про це судити, але Бог не може бути таким… таким… непослідовним. І байдужим. Господь не міг пожертвувати Таммі просто так, повинно бути щось іще, щось попереду, що надасть усьому сенс.