Спираючись на аварійну сокирку, Апшоу підвівся. Очі неначе заслав туман, думки нагадували клубок заплутаних ниток. Утім, побачивши Лейлу, яка розпачливо торсала Гелен, чоловік рушив до західного краю сідла. Крізь зуби проскакувало рохкання, так ніби з кожним кроком Апшоу доводилося штовхати перед себе щораз важчий вантаж, ноги запліталися, серце вже не скорочувалося, а невпорядковано сіпалося, шарпалося, наче клапоть тканини на сильному вітрі, тож що два-три метри кардиналу доводилося зупинятися. Проте, відсапавшись, він продовжував сунути вперед.
Гелен не реагувала на поштовхи, і Лейла спочатку запхинькала, а потім, бачачи, що чоловік зі зморшкуватим, укритим чорними плямами лицем і моторошно-безбарвними очима не зупиняється, завищала.
Ближче до середини сідла Апшоу захрипів і закашлявся. Гавкаючий кашель стрясав тіло, кривава слина віялом розліталася навкруги, аж доки коліна не підігнулись, і кардинал не заточився. Та не впав. Уперся сокирою в землю, поклав на руків’я долоні та, налігши на них всією вагою, майже хвилину віддихувався. Потому знову посунув уперед. Метрів десять Апшоу рачкував і, лише проминувши тіло Олівера Морґенштерна, підвівся.
Коли до розпростертої обабіч носової частини фюзеляжа Гелен залишилося не більше як п’ять кроків, Лейла стихла. Вона роззявила рота й напружувалася, намагаючись витиснути хоч який-небудь звук, проте голос сів, і з горла виціджувалося лише пискляве шипіння.
Зціпивши зуби, Апшоу подолав останні метри та завмер над дівчинкою — скелет у лахмітті, із ніздрів із шумом вихоплюється повітря, із відвислої, почорнілої від обмороження губи стікає закривавлена слина. У просіяному крізь хмари світлі його очі здавалися безбарвними. Лейла, попискуючи, затулила голову руками та скрутилася в клубок, силкуючись сховатися, заповзти під тіло Гелен. Апшоу, нахилившись, штурхнув її обухом у бік, раз, другий, третій, а тоді… у свідомість вдерлися голоси. Він почув би їх раніше, якби не верещання Лейли та власне надсадне дихання. Кілька секунд Апшоу здавалося, ніби голоси лунають усередині голови — у його мозку все ще жевріло кілька вуглинок здорового глузду, якраз достатньо, щоби про таке подумати, — він навіть затримав дихання, проте голоси не затихали, і зрештою, витягнувши шию, зазирнув у провалля.
Від рятувальника, що прокладав шлях льодяною стіною, Апшоу відділяло не більше за півсотні метрів. Погляд став невпевнений, обличчя видовжилося. Апшоу відступив на крок від Гелен і Лейли, швиргонув сокиру в бік обвугленої діри у фюзеляжі (чи то пак спробував швиргонути — сокирка приземлилася за три кроки від нього), після чого впав навколішки, помалу опустив сідниці на п’яти, і так і сидів, склавши обморожені долоні на рівні живота, аж доки рятувальники не піднялися на сідловину.
14 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло 01:32
Перше, що Анна відчула, коли отямилась, — навколо неї бездонна, зачаклована тиша. Кілька разів змигнувши, жінка позбулася налиплого на повіки снігу та повела очима з боку в бік. Вона лежала на спині, ногами донизу, на вкритому снігом схилі гори приблизно посередині між льодовиком і сідловиною. Від місця, де вона застрягла, прямовисно вгору вела глибока борозна — слід від її падіння, — що складкою розітнула снігове полотно навпіл. Тіло було неповоротким і немовби зачерствілим — відчувалося радше як непотрібна оболонка, що відділяє від зовнішнього світу, — проте Анна абсолютно точно була живою.
Хмари щезли, було видно наче вдень — величезний круглий місяць піднесено сяяв просто над головою. Сяйво було м’яким і прозорим, Анна крізь нього добре бачила зорі. Піднявши голову, вона подумала, що вдень небо має зовсім інший вигляд: навіть без хмар воно здається обмеженим і замкненим. Зате вночі від цієї замкненості не лишається й сліду. Нічне небо безкрає, у нього немає меж, немає кінця та початку.
Ковзнувши поглядом по притуманеній смузі Чумацького Шляху, Анна помітила дещо праворуч себе. Незграбним і дуже повільним рухом змахнула сніг з лиця та придивилася. На відстані кількох метрів, майже на одній з нею висоті, напівприсипаний снігом лежав Лоуренс Ґрейс.
Хвилину Анна витріщалася на хлопця та нічого не відчувала — емоції замерзли разом із тілом, — а потім щось глибоко в захололих грудях смикнулося, зрушило з місця та теплою змією поповзло до шиї. Не усвідомлюючи ні суті, ні походження імпульсу, Анна підкорилася йому і, скрегочучи зубами, почала вибиратися зі снігової пастки.
П’ять хвилин вона звільняла ноги, і ще півгодини згаяла на те, щоби подолати кілька метрів до Лоуренса. Повзучи, Анна розігрівалася, тож коли її голова торкнулась до заледенілого на камінь хлопцевого плеча, чутливість повністю відновилася, і біль узявся роздирати її тіло на шматки. Анна довго відсапувалася, доки змогла звестися на лікті та переконатися, що Лоуренс загинув. У бороді застрягли шматки криги, вирячені очі непорушно тупилися в порожнечу.