— Девелін із Окленда з новим бультер’єром. Іще Блейк — пам’ятаєш його? — чортів гівнюк обіцяє привезти свого бандога. Герст хвалився в мережі гуль-догами. Ну, ще кілька пітбулів будуть — як завжди. Ага, ледь не забув: старий Джо Декер везе ірландського стаффордширського бультер’єра, і я раджу придивитися до нього уважніше.
— Чому?
— Зараз завантажу відео. Місяць тому проходили бої в Гуанджоу. Ірландець загриз алабая.
— Та ти, бляха, гониш!
— Анітрохи. На псяру ніхто не ставив, судді навіть думали скасувати бій, типу, велика невідповідність габаритів, але Декер наполіг, мовляв, мій собака, що хочу, те й роблю. Йо, брате, сам побачиш. Ще та м’ясорубка. Собаки гризлися годину, й ірландець так вимотав алабая, що той ледве стояв. Під кінець бійки тер’єр до кісток позривав м’ясо з його задніх лап, а потім, коли алабай геть здувся, виждав момент і одним укусом перетяв яремну вену.
— Уф! — Лоуренс збуджено засопів. — Чекаю на відео.
— Треба трохи часу. Тут хріновий Інтернет.
Ресивер зиркнув на годинник. 11:52. Посадка вже мала би початися. Лоуренс сподівався, що Гарді встигне завантажити ролик до того, як його покличуть до ґейта.
— Ти коли прилітаєш? — запитав Гарді.
— За розкладом близько півночі, але виліт затримують. Мабуть, буду пізніше. Номер готовий?
— Звісно! Я тебе зустріну.
— Гаразд, тоді до зустрічі.
Лоуренс сховав телефон і взяв до рук планшет. Від нетерплячки хлопець вистукував ногою по підлозі, проте від Гарді нічого не надходило. Через хвилину до Лоуренса наблизилася дівчина в довгій синій спідниці, синьому жакеті зі значком у вигляді орла з розкинутими крилами на лацкані та білому хіджабі.
— Пане Ґрейс, перепрошую за затримку та прошу вас пройти на посадку.
Лоуренс подивився на неї.
— Якщо я відійду від зали, зв’язок із мережею розірветься, так?
— Так, пане.
— А в літаку?
Арабка вибачливо всміхнулася:
— На жаль, на наших літаках поки що немає можливості користуватися Інтернетом.
Лоуренс, невдоволено роздувши ніздрі, підвівся.
— Я ще чимось можу вам допомогти? — запитала дівчина.
Ресивер відвернувся до неї спиною, закинув на плече сумку та попрямував до виходу. Біля дверей зупинився і швидко надрукував у Месенджері:
Lawrence Grace 11:56
ще довго?!
мені вже час на літак
Hardy Sullivan 11:57
сраний Китай, ще не завантажилося!
Lawrence Grace 11:57
ну ти даєш!
скільки ще?
Hardy Sullivan 11:57
пише, 25 хвилин
але це може бути година
Лоуренс Ґрейс вишкірився, проте відписувати не став. Тримаючи планшет під пахвою, він вийшов із VIP-ложі й закрокував до входу в телескопічний трап.
Міжнародний аеропорт Дубай Зала очікування перед гґейтом С32, Термінал 3
Ще хвилину потому, як чоловік, що заговорив до неї, пішов із зали очікування, Анні Янголь не вдавалося викинути його образ із голови. Слабкий запах алкоголю. Зелена сорочка з коротким рукавом. Карамельного кольору очі. Коли росіянин дивився на неї, Анні здавалося, що на його обличчі нічого, крім очей, немає.
Анна опустила погляд на затиснутий у руці телефон і згадала, що не вивела смартфон із режиму «В польоті». Вона зайшла в налаштування мобільного й активувала sim-карту. За півхвилини ввімкнувся роумінг, і телефон видав серію тихих вібрувань, сповістивши про шість пропущених дзвінків від Влада. Перший — о восьмій сімнадцять за київським часом, далі — ще п’ять упродовж години. Останній надійшов п’ять хвилин тому.
Анна тихо схлипнула. За мить телефон знову завібрував, цього разу на екрані одне за одним спливли кілька текстових повідомлень.
Влад 08:55
Куди ти зникла?!
Влад 09:01
Поясни, що сталося! Я розмовляв з Ольгою. Нічого не розумію!
Влад 09:04
Не можу добитися до сина. Де ви всі? Що відбувається?!
Анна застигла, схилившись над телефоном, хоча бачила лише розмиту білу пляму. Невдовзі екран згас, а жінка продовжувала тупитися в нього затуманеним поглядом, жуючи нижню губу та не помічаючи, як сльози скрапують на захисну плівку.
Вона просиділа так хвилину, після чого смартфон знову приглушено завібрував. Анна стрепенулася, змахнула сльози та сфокусувалася на екрані. Вібрація не припинялася. Щойно її погляд прояснився, серце важко бухнуло та пропустило удар.
Телефонував Влад.
Першою зринула думка про кількість грошей на рахунку. Чи достатньо для розмови? Роумінг увімкнувся, отже, грошей вистачить на хвилину-дві. А потім: яка розмова?! Що вона йому скаже? Пробач, Владе, я лечу до Бангкока через Пекін, бо… Бо що? Навіть якби хотіла щось сказати, Анна не встигла б розповісти й десятої частини того, що сталося впродовж останніх днів.