Зрештою з таким виглядом, наче губи заніміли від холоду, чоловік відповів:
— У мене посвідчення.
Рот шофера смикнувся:
— Посвидчення кого?
— Уч… учасника війни.
Власна фраза здалася Владові цілковито недолугою, проте він сказав саме «учасник війни», а не «учасник бойових дій», бо так було на одне слово менше.
— Какой войны? С Наполеоном? — Водій втягнув повітря з таким звуком, ніби хотів харкнути. — У нас что, война в стране?
Влад відвів погляд від очей у дзеркальці. Губи немовби склеїлися. Слова в той момент просто перестали існувати, думки руйнувалися, розпадалися на шматки, які вперто не бажали збиратися докупи, та найгірше — чоловік не мав бажання нічого доводити. Влад не відчував ні злості, ні суму, ні навіть знесилення. Їхати за гроші теж не хотів. Він мовчки й не знати до кого кивнув, стягнув наплічник із крісла та вийшов із маршрутки.
Дорогою з Києва Влад покуняв, тому йти було легко. Він проминув зоопарк, а коли добрався до кільцевої розв’язки, над якою височіла бетонна стела з датою заснування Рівного, повз нього прогуркотіла порожня 53-тя маршрутка. Ще через десять хвилин ліворуч проступили корпуси обласної лікарні; праворуч тягнувся занедбаний парк на схилі Пагорба Слави. За набутою на «нулі» звичкою Влад прискіпливо обдивився зарості й несподівано вгледів розквітлий бузок. Чоловік зупинився і недовірливо нахмурився. Бузок зазвичай цвіте на початку травня, а тут за півсотні кроків від дороги розкинулося невисоке деревце, щедро обліплене фіолетовими суцвіттями. Влад залишив наплічник на узбіччі, пішов до бузку й зірвав кілька гілок. Під деревом росли дикі жовті хризантеми, чоловік нарвав і їх також, щоправда, цілковито впевнений, що рве якісь мутантні ромашки.
До багатоповерхівки на Княгині Ольги Влад Янголь дістався о сьомій двадцять.
Анна відчинила двері після першого дзвінка. Чоловік переступив поріг, скинув наплічник і несміливо, наче боявся, що його погляд із незвички може обпекти, зиркнув на дружину. Обличчя Анни спершу видалося незнайомим, але за мить ніби потрапило у фокус, і Влад іще дужче знітився, вихоплюючи очима зморшки та посивілі пасма, яких раніше не було.
— Привіт, — тихо мовив він.
Анна наблизилась до нього й обійняла. Притислася всім тілом і, гамуючи тремтіння, зітхнула. Чоловік не рухався, тримав руку з квітами за спиною, а другою несвідомо м’яв плаття над попереком дружини.
— Як ти тут? — запитав Влад.
Не випускаючи його з обіймів, Анна мотнула головою, мовляв, байдуже.
— Як ти? — її голос сухо шелестів від хвилювання.
— Та ніяк. — Влад смикнув плечима й обережно відсторонився. — Втомлений трохи.
Він говорив тихим, ласкавим голосом, немовби гладив пальцями її шкіру. Анна зіщулилася, відчувши, як мурашки поповзли із рук на шию.
— Ти так довго добирався, я вже почала хвилюватися.
— Я пішки. Не було маршрутки. — Влад раптом сконфужено насупився, неначе намагаючись згадати щось важливе, а тоді вивів руку з-за спини та вручив дружині букет: — Це тобі.
— Дякую. — Анна всміхнулася, однією рукою забрала квіти, іншою взяла чоловікову долоню. — Заходь, роздягайся. Артем уже приїхав. Я думала, він буде пізніше за тебе. — На мить її очі стали винуватими: — Він у ванній.
Чоловік кивнув.
— Я чую.
Крізь бубоніння телевізора долинав шум води й гугняве мугикання.
Артем вийшов з ванної за хвилину. На порозі кімнати, де його батько, стомлено відкинувшись на спинку дивана, тупився в стіну над телевізором, хлопець застиг. Влад, помітивши сина, підвівся і ступив крок назустріч. Упродовж кількох довжелезних секунд вони змірювали один одного поглядами. Присадкуватий сорокап’ятирічний чоловік із засмаглим до чорноти обличчям і тонкошиїй двадцятиоднорічний хлопець із гострим борлаком і широко посадженими очима. Артем дивився на батька й думав, що вони вперше не бачилися так довго. Він переминався з ноги на ногу, не знаючи, що робити. Обійняти? Але це якось трафаретно й по-шмаркатому. Артем знав, що батько терпіти не може надмірних виявів любові, називає їх «телячими ніжностями», лише зрідка дозволяючи матері себе обійняти. Але як тоді? Потиснути руку?.. Влад тим часом розглядав підсмикнуте синове підборіддя, що підкреслювало злегка випнуті верхні зуби, й думав, що той схожий на булькату рибу, яка підозріло витріщається на нього з мутної води. Зрештою він простягнув руку, й Артем мляво, ніби соромлячись, потиснув її.