Лоуренс підвівся, надягнув шолом і, понуривши голову, попрямував до проходу між трибунами. Він щосили намагався відмежуватися від ґвалту, що вирував довкола. Не дивився на поле, не слухав, як Холлістер вітає тренера «Ренегатів», не чув, що відповідає Вентрон. Та церемонію нагородження транслювали на велетенських екранах над стадіоном, і перед тим, як пірнути під трибуни, ресивер усе ж помітив на одному з них дещо, що примусило його вклякнути: на подіумі, за Гарлоу, Вентроном, Холлістером, Армстедом та Уайтом, стояв Брендон Бартон.
Лоуренс повільно розвернувся обличчям до підвищення. Ось він — чорношкірий нікчема з теплою півусмішкою і сріблястою смужкою конфетті, що застрягла за вухом, — придуркувато тупиться в засотане світловою імлою небо. «Щоб ти здох, сука, — ресивер здригнувся, відчувши себе самотнім як ніколи раніше в житті. — Що ти там побачив? Ти щойно переміг у Супербоулі, що ти, на хрін, видивляєшся в тій чорноті?!»
Тим часом Лерой Холлістер подякував тренерові Вентрону та звернувся до Террона Армстеда, квотербека «Ренегатів».
— Терроне…
— Так.
Уболівальники, що спостерігали за нагородженням, озвалися схвальним гудінням. Террон підняв руку над головою і помахав комусь у натовпі.
— Вітаю з перемогою, та перед тим, як дати тобі слово… думаю, ти будеш не проти… я хочу покликати сюди одного молодого чоловіка, сьогоднішнього героя. — Стадіон вибухнув оглушливим ревом. — Брендоне, підходь! Як почуваєшся?
Террон відступив убік, пропускаючи корнербека вперед. Лерой Холлістер тицьнув мікрофоном Брендонові в обличчя. Хлопець від хвилювання аж скулився. У нього ще ніхто й ніколи не брав інтерв’ю. Усе відбулося надто швидко: вихід на поле, перехоплення м’яча за сорок секунд до завершення матчу, обійми товаришів, рев стадіону. Ще й хвилини не минуло відтоді, як хтось із асистентів, напнувши йому на голову бейсболку із логотипом «Ренегатів» і написом «SUPER BOWL LI CHAMPIONS», виштовхав його на подіум.
— Як ти? — поцікавився Холлістер. — Уже потримався за Трофей Ломбарді?
— Ні.
— Чому?
Брендонові губи склалися в несміливу усмішку.
— Террон його забрав і нікому не віддає.
Лерой розреготався, зробив знак Террону, і той поставив сріблястий кубок на бильце перед Брендоном.
— Торкайся! — Холлістер жестом запросив Брендона. — Не бійся, можеш навіть поцілувати. Він тепер і твій також.
Хлопцю здавалося, наче кубок випромінює сріблясте мерехтіння. Він благоговійно провів пальцем по тригранній стійці, потім торкнувся носика металевого м’яча.
— Хочеш щось сказати? — запропонував Холлістер.
Брендон спідлоба зиркнув на ведучого, немовби перепитуючи: «Справді, можна?» Лерой спробував здогадатися, що криється за воскуватою водянистістю Брендонового погляду, але зрештою підбадьорливо кивнув, мовляв, валяй, ти заслужив. І корнербек уп’явся очима у мікрофон.
— Я хочу подякувати товаришам по команді… — слова змазувалися в мурмотіння. Хлопець нервово посмикав носа, глипнув праворуч, на Білла Вентрона: — Хочу подякувати тренеру за те, що повірив у мене й дав мені можливість, ну… зіграти сьогодні. А ще я хочу… — а тоді враз затнувся, затремтів і потупився.
Лоуренса тим часом накрило болюче усвідомлення невідворотності програшу. Відчуття підкрадалося, нишком ішло за ним відтоді, як суддя сповістив про завершення матчу, і ось нарешті наздогнало, хльоснуло його невидимою хвилею — і всередині Лоуренса Ґрейса щось тихо зламалося. Брендонове мурмотіння невблаганно скрапувало з безкрайої тиші над стадіоном, і ресивер, скривившись, відвернувся. Він пересилював себе, щоб не затулити вуха. Він відчував, що мусить піти, проте його мозок із садистською зловтіхою вималював в уяві картину, як він стоїть на місці того недолугого нігера й упевнено та чітко відповідає на запитання Холлістера, тож химерне відчуття — нестерпне поєднання впертості та презирства до самого себе — втримало його в проході між трибунами. Лоуренс повернув обличчя до велетенського екрана над східними трибунами. Оператор крупним планом показував Брендона Бартона. Той зовсім не скидався на людину, яка щойно здобула найвищий в американському футболі трофей. Здавалося, корнербек от-от розплачеться. Лоуренс бачив, як Террон Армстед поклав долоню на шию Брендона та по-дружньому його поторсав.
— Усе о’кей, чувак. — Квотербек «Ренегатів» нахилився до мікрофона. — Ти це зробив, чуєш? Бартоне, ти це зробив, хай йому! Говори, що хотів.
Брендон, не підіймаючи голови й заледве не черкаючи мікрофон губами, вицідив: