Найдивніше, що Єгора Парамонова розбудив не вибух і не різкий свист, із яким повітря виривалося із салону. Півгодини тому його мозок поринув у важку алкогольну дрімоту — росіянина нібито кувалдою вирубило, — і він опритомнів, лише коли почав задихатися. Парамонов розклепив повіки, кілька разів, неначе викинута на лід рибина, безрезультатно хапнув ротом повітря, потім побачив кисневу маску, що теліпалася біля голови, і збагнув, що сталося, ще до того, як слова стюардеси пробилися до свідомості. Він остаточно отямився, коли вуха різонув гучний, схожий на ремиґання віслюка стогін.
Парамонов сів, приклав до рота маску й смикнув за трубку, активуючи подачу кисню. Чистий кисень умить випалив рештки туману в голові, та від того не полегшало. Відчуття було таке, ніби йому цвях межи очі забили. Вуха заклало, власне дихання глухим ревом відлунювало у мозку. Думки мовби вибухали поміж скронями: розгерметизація?.. теракт?.. влучання ракети?.. зіткнення з іншим літаком?..
Зліва знову долинуло сповнене відчаю охкання. Парамонов повернув голову — стогнав німець з 1E. Росіянин спершу не зрозумів, що з ним, а потім пригадав несамовите чхання. Шмарклі заблокували повітря в євстахієвих трубах і гайморових пазухах, і тепер воно буквально розривало черепну коробку. Олівер Морґенштерн, дряпаючи пальцями вилиці, корчився на кріслі. Найгірше те, що на німцеві не було маски.
Парамонов відвернувся і визирнув крізь ілюмінатор. Літак не падав, отже, пошкодження, імовірно, не були критичними, проте він також не знижувався, і це непокоїло. Триста шістдесятий ешелон — це точно не місце, де варто затримуватися з діркою у фюзеляжі. Мороз стягував шкіру. Парамонов подивився на двері кабіни пілотів, перевів погляд на стюардесу, яка втиснулася у крісло, перелякано вчепившись у перехресні лямки, потім подумки порахував до п’яти. Нічого не змінювалося — літак летів рівно. Чому вони не знижуються? У кров вихлюпнулася порція панічного жару, втім інстинкти професійного пілота швидко заглушили страх, і Парамонов підвівся.
Передусім, не знімаючи маску, він поторсав голомозого, який, скорчившись, трусився на кріслі 1F. Коли той звів очі, Єгор показав на притихлого Олівера.
— Надягни на нього маску! — Вібрація фюзеляжа пронизувала тіло дрібним тремтінням, роблячи голос деренчливим і якимось наче фрагментованим.
Секунду Клаус Волкенхорст витріщався на Парамонова, не розуміючи, що той від нього хоче. Росіянин іще раз тицьнув на Олівера.
— Встань і допоможи йому з маскою, інакше він помре!
Клаус нарешті кивнув, неохоче розстебнув ремінь безпеки і, перехилившись через перегородку, що розділяла сидіння першого класу, взявся припасовувати маску.
— Сядьте на місце! — озвалася зі свого місця стюардеса. Не підсилений динаміками голос звучав карикатурно пискляво, неначе в мультфільмі.
Парамонов прокричав:
— Я пілот! — Потім затримав дихання, відкинув маску, обійшов бортову кухню і зі спеціальної скриньки дістав один із кисневих балонів, що залишилися. Глибоко вдихнувши, він повернувся до стюардеси й ще раз заспокоїв її: — Я літаю на 777-му. Що сталося?
Круглі від переляку очі, здавалося, займали півобличчя.
— Щось вибухнуло.
— Де?
— Далі по салону. Мабуть, у хвості.
Парамонов завагався. Треба йти до кабіни, запропонувати допомогу. Проте лайнер — напевно, все ще на автопілоті — продовжував летіти рівно. Навряд чи за кілька хвилин що-небудь зміниться. Буде краще, якщо він спочатку пройдеться салоном і погляне, що трапилося.
— Я візьму балон і сходжу подивлюся. Дізнаюся, які пошкодження. Ви зв’язувалися з вашими колегами з хвоста?
— Ні. Тобто так. Я намагалася. Але вони не відповідають.
«Хріново», — подумав Єгор.
— Добре. Я все з’ясую.
Він затиснув патрубок кисневого балона зубами та, допомагаючи собі руками, швидко перетнув салон першого класу. Проминувши другу кухню та туалети, росіянин зупинився на порозі бізнес-класу.
Обвислі кришки камер, де ховалися кисневі маски, та гнучкі прозорі трубки для подачі кисню вібрували в такт із корпусом. Пасажири — ті, що були при пам’яті, — отупіло телющилися на Парамонова. Той, розставивши ноги, ковзав очима по салону. Біль, що причаївся в потилиці, перекинувся на решту голови, та росіянин не зважав. Не виявивши нічого підозрілого, він нахилився до посірілої від страху шатенки на найближчому кріслі й запитав англійською: