— Де ми?
— Послухай, — Анна ковзнула поглядом по обплетених м’язами руках, — літак розбився, але ти повинен…
Її перебили вигуки, що один за одним залетіли крізь діру в фюзеляжі:
— Хей! Ви тут? Все о’кей?
17:45
Під проломом, задерши голови, стояли Єгор Парамонов і Дюк Апшоу. Олівер Морґенштерн шкандибав оддалік. Метрів за двадцять від фюзеляжа німець зовсім знесилився: спершу нахилився, впершись руками в коліна, а потім повалився набік.
Єгор раз у раз кривився, наче від зубного болю, — так діймали його докори сумління. Це не його рейс, але він професійний пілот, а отже, до того як вибиратися з літака, просто зобов’язаний був переконатися, що всередині не залишилося живих. Він водив очима вздовж пролому, добираючи спосіб залізти назад до салону, коли до краю отвору підступила Анна.
— Тут дівчинка. — Жінка мусила відхилятися, щоби втримати персіянку на руках. Мала натужно сопіла, вткнувшись носом їй у плече та вчепившись пальцями за футболку на грудях.
— Вона жива? — крикнув Парамонов.
— Так. — Від напруження на скронях Анни набрякали кров’ю жилки. — Маєте забрати її, я не зможу сама її спустити.
— Усе гаразд, — заметушився росіянин. — Ми витягнемо вас. Та перед тим…
Поряд з Анною вигулькнула скуйовджена голова Лоуренса. Перший шок минув, однак обличчям усе ще блукали химерні напівтіні, а у вирячених очах то спалахували, то згасали вогники збентеження. Він глипнув на Парамонова, перевів погляд на Апшоу, неначе запитуючи в них: «Це все насправді? Це реально відбувається зі мною?»
Дюк Апшоу показав рукою на Анну та звернувся до Лоуренса:
— Допоможи їй.
— Почекай! — похитав головою росіянин. — Ми заберемо малу, а ти переконайся, що всередині немає живих, — американець не рухався. — Ти мене розумієш?
Лоуренс повернув голову, секунд п’ять тупився в напівтемряву салону, лише тепер зауваживши на сидіннях нерухомі тіла, й потому хитнув нею.
— Перевіряй пульс, ось тут, — Парамонов торкнувся стуленими вказівним і середнім пальцями до шиї під щелепою, — праворуч чи ліворуч на рівні борлака. Якщо пульсу нема, проте шкіра на дотик хоч трохи тепла, однаково волочи тіло сюди, я спробую…
— Я знаю, як відрізнити живу людину від мертвяка. — Лоуренс говорив утробним і водночас надміру гучним голосом, як зазвичай розмовляють глухі від народження.
Роздратований, що його перебили, Парамонов насупився, проте доки він устиг щось сказати, Лоуренс зник, а Апшоу штовхнув його ліктем:
— Полізли.
Анна присіла на край отвору та поклала дівчинку на коліна. Шістдесятитрирічний кардинал виявився спритнішим і дістався до жінки швидше за виснаженого похміллям росіянина.
— Не підіймайтеся далі, — сухим, зривистим голосом кинув Апшоу, — я заберу її та передам вам.
Парамонов застиг. Дюк Апшоу кілька разів гойднувся на напівзігнутих ногах, переконуючись, що обвуглений стрингер під ним не прогнеться, а потому кивнув Анні. Жінка спробувала відірвати руки дівчинки від футболки, проте мала`, розплакавшись, стисла кулачки так, що побіліли пальці. Анна звернула безпорадний погляд на Апшоу. Той, допомагаючи собі ліктями, видерся трохи вище та схилився над дівчинкою.
— Лейло, — зашепотів кардинал над вухом; дівчинка, не повертаючи голови, скоса повела на нього переляканим поглядом. — Це Дюк. Пам’ятаєш мене? — Футболку вона не відпустила, та Анна відчула, як послабшав натиск крихітних пальців. — Усе гаразд. Чуєш? Усе добре. Дозволь мені допомогти.
Він акуратно стягнув дівчинку з Анниних колін. Пригорнувши її до грудей, обережно спустився на стрингер, що стирчав із пролому, а тоді, кривлячись від болю в спині, нахилився та передав Парамонову. Росіянин поніс Лейлу до більш-менш рівної скелястої ділянки, неподалік місця, де, несамовито тручи скроні, сидів Олівер.
Апшоу допоміг Анні. Щойно її ноги торкнулися каміння, в отворі з’явився Лоуренс.
— Ну що? — піднявши очі, запитав кардинал.
Американець похитав головою:
— Холодні.
Апшоу розумів, що перепитувати безглуздо, проте не стримався:
— Усі?
— Так, усі.
Ресивер присів на краю проламу, зісковзнув на стрингер, а вже звідти скочив на землю. Утрьох вони попрямували до місця, де Парамонов згорбився над Лейлою.
Олівер зняв із себе жакет і підмостив його під дівчинку. Парамонов притримував долонею її потилицю. Ігноруючи біль, що раз у раз вгризався в коліно, Анна стала навколішки, підповзла до Лейли та поклала її голову собі на стегно. Великі та бездонно-темні, як у тюленятка, очі немовби вкривав туманний наліт. Це створювало враження, що дівчинка от-от знепритомніє.