— Нам із тобою доведеться залізти назад і все там гарно обшукати. Не лише в першому, а й у бізнес-класі також.
— Навіщо?
— Ну, — росіянин зважував, про що можна говорити, а про що краще змовчати, проте думки були неповороткі, а слова вислизали, щойно він намагався скласти з них речення, — ми не ночуватимемо всередині літака. — Він відвернув голову від носової частини й наморщив лоба. Наступна фраза здавалася брилою, яку потрібно виштовхати з рота. — Це небезпечно: рештки літака тримаються на шмарклях, зависли на краю сідла й будь-якої миті можуть зісковзнути в прірву, тобто ми ночуватимемо під відкритим небом, а отже…
Єгор несподівано затих. На ньому була тільки сорочка з коротким рукавом, і холод щосекунди пролазив все глибше під шкіру. Пілот раптом пригадав свого батька — усе, що той розповідав про гори, — й нервово сіпнувся. Невже він приречений пережити те саме? Це якийсь дурнуватий фарс. Парамонов задер голову й утупився в яскраву синяву над головою із таким виглядом, ніби очікував побачити там чиєсь єхидно всміхнене обличчя…
— Отже, що? — озвався Лоуренс.
Росіянин труснув головою, проганяючи спогади.
— Отже, нам знадобиться багато… — фраза тріснула посередині, — різних речей. Насамперед одяг. Ковдри. Холод уб’є нас, якщо ми не придумаємо, як зігрітися.
— Я піду з вами, — мовив Дюк Апшоу.
— Добре. — Парамонов тепер звертався до обох: — Шукайте ковдри, що їх роздавали стюардеси. Вони з поліестру, синтетичні тобто, й тому дуже електризуватимуться, та навряд чи хтось із пасажирів мав із собою щось тепліше за жакети чи легкі кофти. Що більше ковдр, то краще. Можна буде прорізати в них дірку й надягти через голову, як пончо, — тілом прокотилися дрижаки, наче пілота вдарило струмом. — Наступне — вода. — Він знову окинув поглядом рештки носової частини. — Якщо знайдете пляшки, банки чи ємності з водою — власне, будь-що безалкогольне, — забирайте із собою. Насамкінець — ми мусимо зібрати все, що не згоріло й може горіти. Журнали, книжки, гроші, картки з інструкціями… — Росіянин, аби сховати погляд, вдав, що йому щось потрапило в око; тручи його пальцем, він міркував, як пояснити чоловікам, що стояли перед ним, що одяг із померлих був би добрячим паливом для вогнища. Нічого не вигадавши, він лише промимрив: — Ще сумки можете брати, шкіра чи тканина, якщо вогонь розійдеться, також непогано горітиме.
Лоуренс насупився.
— Пригальмуй. — Він стояв обличчям на захід, і під гірським сонцем очі були такими насичено-зеленими, що здавалися твердими. — Ми тут не зимувати зібралися. По нас незабаром прилетять рятувальники.
Правильніше було би змовчати, проте Парамонову несподівано дошкулив безтурботний, надміру самовпевнений тон американця.
— По нас ніхто не прилетить.
Лоуренс пирхнув.
— Та годі тобі. Це міжнародний рейс, і ми…
— Ти десь бачиш посадкову смугу?
Лоуренс змінився на обличчі й роззирнувся з таким виглядом, нібито росіянин повідомив, що за спиною в нього маніяк із занесеним ножем.
— А гелікоптери? — відшліфована зарозумілість поволі випаровувалася з голосу.
Єгор похитав головою:
— Гелікоптери не підіймаються вище за чотири з половиною тисячі метрів.
— Хочеш сказати, що ми… — Лоуренс на мить замовк й оглянув довколишні скелі так, ніби оце зараз збагнув, де вони опинилися, — то ми вище?
Про висоту Парамонов волів згадувати найменше.
— Якщо тут хтось і з’явиться, — повільно, немов розжовуючи кожне слово, мовив він, — то тільки пішки. Рятувальники можуть тільки прийти сюди, але не прилетіти, розумієш?
Лоуренс застиг із роззявленим ротом. За його спиною схлипнула Анна.
— Заспокойтеся. — Парамонов збагнув, що бовкнув зайве. — Двоє диспетчерів стежили за нами на радарах, вони знають, де ми, і я впевнений: рятувальні служби вже споряджають групу для нашого порятунку. Просто ми справді, е-е-м, високо. Мине трохи часу, доки вони сюди дістануться. І нехай вас не вводить в оману це позірне тепло. Ми на південно-західному схилі, нам пощастило, що зараз немає вітру, і сонце світить просто на нас. Щойно воно сяде, температура опуститься нижче від нуля. — Він кинув погляд на Дюка Апшоу, перевів його на Ґрейса та повторив: — Нам потрібні ковдри, вода, а також усе, що може горіти. — Анна продовжувала давитися схлипами. Єгор нахилився так, щоб вона бачила його, й озвався російською: — Успокойся. Всё будет хорошо.