— Ти ж був у хвості, — пошепки напосідала жінка, — я хочу знати.
— Із хвостової частини вирвало великий шматок обшивки. Зірвало все від сорок першого ряду й далі майже до хвоста. Видерті шматки кинуло на кіль, і його зрізало під корінь. Кіль — це, ну… — він поставив долоню вертикально, — це вертикальна частина хвостового оперення.
— Я знаю, що це.
Росіянин знизав плечима.
— Більше нічого розказувати. Літаки не літають без кіля.
Анна мимоволі схлипнула.
— Як думаєш, коли нас звідси заберуть?
Єгор кілька секунд вагався, що відповісти.
— Ми високо в горах, і тому… — він безгучно поворушив губами, — ну, такого ще ніколи не було.
— Чого не було?
— Ми розбилися, але залишилися на ешелоні. Ми ніби й не впали взагалі, і такого ще ніколи не траплялося за всю історію авіації. В окремих турбопропелерних літаків максимальна висота, на яку вони можуть піднятися, нижча за ту, на якій ми застрягли.
— Чекай, — випалила Анна, — ти знаєш, на якій ми висоті?
Парамонов збагнув, що бовкнув зайвого.
— Знаю, — неохоче зізнався.
— І?
Росіянин відмахнувся.
— Що від того зміниться?..
Майже хвилину обоє мовчали. Анна вирішила, що розмову завершено, проте щойно намірилася накинути на голову ковдру, Парамонов повернувся до неї та запитав:
— А якби я не сказав, що пілот?
Він дивився на неї так пильно, що Анні почало здаватися, наче за нею з його лоба спостерігає третє, невидиме око. Величезний блискучий місяць висів просто над його головою і немовби додавав ваги сповненому осудом погляду.
— Що? — дурнувато бовкнула Анна.
— Ти б не подала мені балон, хіба ні?
Парамонов майже відразу пожалкував про сказане — зараз справді не час з’ясовувати стосунки, — проте запитання вже злетіло з язика, й Анна мусила відповідати.
— Я подала тобі балон.
Місячне сяйво підфарбовувало її щоки блідістю.
— Але ти вагалася. — Він криво всміхнувся. — Це тому, що я росіянин, так?
Щоб вивернутися з-під його погляду, Анна задерла голову та втупилася в іскристу дугу Чумацького шляху, що містком витягнулася через небо. Вона так і почала говорити — не відводячи очей від неба.
— Мій чоловік зараз в АТО. Ми востаннє бачилися три тижні тому. Якраз перед приїздом додому в його підрозділі загинув солдат. Не те щоби його друг, але вони зійшлися за той час, доки…
— Давно його призвали?
Анна не очікувала на запитання і здивовано мовила:
— Кого?
— Твого чоловіка.
— Його не призивали. Моєму чоловікові сорок п’ять. — Краєчки її губ ледь сіпнулися, і цей непомітний посмик за інших умов — на меншій висоті й не в такому скаженому холоді — напевно, скидався б на м’яку усмішку жінки, яка приймає незграбний комплімент, але пам’ятає, що найкращі в сенсі зовнішності роки вже давно позаду. — Він сам пішов.
— Через гроші? — Брови Парамонова ледь піднялися. — Чого йому раптом у сорок п’ять закортіло на війну? — На Анниному обличчі чітко відбилася зміна настрою, і росіянин негайно додав: — Не ображайся. Просто запитую.
— Не через гроші. Ми маємо невеликий бізнес, на життя вистачає. У дев’яностих чоловік на ринку торгував аудіокасетами, згодом до касет додалися диски, і він відкрив магазин у центрі міста. Коли з’явився формат mp3, торгівля зійшла нанівець, і ми на місці магазину поставили кав’ярню. Та я не про те. Був один хлопчак, Руслан, із кінця дев’яностих регулярно навідувався до магазину. Тоді він ще школярем був. Міг годинами дивитися на касети, окремі просив поставити й завжди щось купував. У них із моїм чоловіком збіглися смаки: попри різницю у віці, обоє були звихнуті на Iron Maiden, і невдовзі вже дискутували про всілякі новинки. Навіть коли диски вже ніхто не купував, Руслан однаково заглядав, пісня за піснею прослуховував цілі альбоми, після чого брав собі диск чи два, іноді більше. Він легко міг скачати їх, і ми це знали, та він, утім, купував, просто щоби зробити моєму Владові приємне. Ну, й поспілкуватися хотів також. — Анна зиркнула на Парамонова у спробі з’ясувати, чи він її слухає. Той кивнув, підштовхуючи продовжувати. — Коли наш музторг припинив існування, Руслан почав заходити до кав’ярні, й вони з моїм чоловіком подовгу говорили про музику. Мій Влад узагалі небалакучий, але з Русланом розмовляв годинами. Хлопчак, як потім виявилося, був офіцером запасу, і восени 2015-го його відправили в зону АТО. — Анна тихцем, як чимось засмучена дитина, зітхнула. — У серпні він повернувся. Тобто його привезли… Ховали в закритій труні.
Парамонов усміхнувся підталою усмішкою.