Вона кивнула. Потім якийсь час обоє мовчки дивилися на древнє, напоєне тишею, каміння, що скупо вилискувало в місячному світлі. Кожен думав про своє.
— Я, до речі, Єгор, — долинув із темряви тихий шепіт.
Жінка підсунулася.
— Я — Анна.
Парамонов м’явся майже хвилину, доки поставити наступне запитання:
— Я бачив у твоїй сумці гаманець — у ньому лише кредитки?
Анна сіпнулася, немовби слова поцілили їй у сонячне сплетіння.
— Ні.
— Багато там?
Вона вагалася.
— Трохи більше за тисячу доларів.
— Сотками?
Повільно, начебто хтось тримав її ззаду за потилицю, Анна повела з боку в бік головою: ліворуч, праворуч, потім знову ліворуч.
— Ні. Є двадцятки та п’ятірки.
— Добре. — Чоловік потер долоні: важив не номінал, а кількість папірців. — Просто чудово. Я візьму їх завтра, о’кей?
Анна довго не відповідала, проте Парамонов не зводив із неї погляду, і жінка зрештою кивнула. Єгор кивнув у відповідь і відвернувся, проте за мить іще раз озвався:
— Ти казала, тобі потрібно до Бангкока.
Слова повисли між ними хмаркою білого туману.
— І що? — з горла випорснув дивний, мало схожий на слова, булькітливий звук.
— Літак летів до Пекіна.
— Я з пересадкою.
Парамонов звів брови:
— Через Пекін?
Ліворуч від нього з-під ковдри вигулькнуло скривлене обличчя Лоуренса Ґрейса.
— Чорт забирай, коли ви нарешті позатикаєтесь?!
— Пробач, — перепросила Анна англійською.
За її спиною глухо застогнав Олівер; росіянин, утім, не озирнувся. Коли Лоуренс заховався під ковдрою, Єгор повернув голову до жінки:
— Треба поспати. Принаймні спробувати. Завтра я розпалю вогонь.
Анна не відповіла й ще довго сиділа, втупившись у порожнечу й до крові закусивши губу. Гіршого закінчення розмови годі було вигадати. Її мізки наче всихалися від холоду, та це не рятувало від думок про Бангкок.
Страшенно хотілося заплакати, проте сльози не йшли.
18 березня 2017-го Москва
Краплі почали вкривати плямами асфальт, щойно Артем проїхав станцію метро «Кожýховская» та вирулив на Трофімова. Вулиця була порожньою, якщо не зважати на ряд припаркованих уздовж тротуару легковиків, тож коли за магазином канцелярських товарів хлопець, зменшивши оберти, звернув у двір, заспокійливий стукіт крапель майже повністю заглушив деренчання двигуна.
Він поставив скутер під під’їздом, в якому мешкала А´лія, та, попри дощ, заходити не квапився. За три хвилини, несамовито затягуючись, викурив одну за одною дві сигарети, потім ще хвилину стояв, задумливо спостерігаючи, як холодна мжичка заштриховує сірим світлові сфери навколо ліхтарів. Артем курив рідко й ще жодного разу не скурював дві цигарки поспіль, одначе й Алія жодного разу не запрошувала його. Тобто вона телефонувала йому постійно — він возив їй суші з ресторану «Танукі», забирав одяг з хімчистки, якось навіть підкинув на дирчику до Казанського вокзалу, — але сьогодні все було інакше. Алія зателефонувала за півгодини до півночі, сказала, що вона сама, що їй нудно, і… одним словом, покликала до себе.
Руки тремтіли. Підіймаючись на дев’ятий поверх, хлопець упустив на підлогу ліфта дві пластинки Orbit’у, доки спромігся покласти одну до рота. У грудях немовби билася перелякана пташка. Відчайдушно працюючи щелепами (це не заспокоювало, проте відволікало від виснажливого калатання серця), Артем натиснув кнопку дзвінка. З-за дверей почулося «відчинено!», хлопець повернув ручку та переступив поріг.
Алія визирнула з вітальні. Невисока, із блискучо-чорним до плеча волоссям, важкими грудьми й темними, трохи розкосими очима. З вигинами всюди, де потрібно.
— О, привіт! Заходь, — і відразу зникла.