— Е-е… — Артем припинив жувати. Він так багато разів бував у цій квартирі, проте ніколи не просувався далі тісного тамбура за вхідними дверима.
— Заходь, кажу! — долинуло з проходу. — Я не кусаюся.
Хлопець скинув куртку, роззувся, прискіпливо оглянув білосніжні — щойно з пралки — шкарпетки і, заковтнувши побільше повітря, пройшов до вітальні.
У кімнаті був диван, невисокий столик із темного скла, три крісла-мішки фіолетового кольору та вбудована у спеціальну нішу шафа із розсувними дверима. Алія стояла біля шафи, в лівій руці тримала келих із вином, а правою намагалася заштовхати на одну з полиць паку якихось журналів. На собі мала джинси із розрізами спереду на стегнах і тугу бірюзову футболку, котра, здавалося, аж тріщала на грудях. Тепле світло від умонтованих по периметру стелі неяскравих ламп поглиблювало золотаву засмагу. На столику стояла відкоркована пляшка червоного вина та ще один, порожній, келих.
— Сідай. — Алія повела рукою з келихом у бік мішків.
— Якщо вам треба щось привезти, я міг би…
— Не викай мені. — Вона нарешті впоралася із журналами й обернулася до хлопця. Супилася та посміхалася водночас. — Я ж просила вже!
— Добре, пробач.
Артем, як зачарований, вивчав мідні глибини її очей. Дивитися в очі було легко, бо інакше він би просто провалився в бездонний колодязь її декольте.
— Хочеш вина? — Дівчина зробила ковток і поставила келих на столик.
— Ні, дякую. Я на скутері.
Вона безшумно прослизнула до суміжної кімнати (напевно, спальні), але, почувши його відповідь, вихилилася з-за одвірка та грайливо звела брову:
— А куди це ти зібрався?
Артем спершу тупо кліпнув, потім непристойно гучно клацнув зубами й лише через кілька секунд збагнув, що проковтнув жуйку.
— Я? Е… нікуди.
Лицева поверхня однієї із розсувних стулок була дзеркальною, й Артему привиділося, ніби з глибини дзеркала на нього витріщається цілковито незнайомий чувак із круглими чи то від збудження, чи то від переляку очима й дурнувато випнутими верхніми зубами. Він розтулив губи — так менше впадав у вічі неправильний прикус — і відвернувся.
— От і добре. — Алія тихо пирхнула та причинила за собою двері. — І не стій, — надійшло з-за стіни, — сідай уже й розслабся. Мусиш трохи почекати. Ти так швидко приїхав, що я не встигла причепуритися.
— Пробач, я думав… ну…
— Налий — собі — вина! О’кей? І попустися вже.
— Добре.
— Будь як удома!
Він підійшов до столика, хлюпнув вина в порожній бокал і повалився в одне з крісел. Крайня секція великого панорамного вікна була відчиненою, і жалюзі посмикував легенький вітер. Артем узяв келих, але, навіть не пригубивши, поставив назад, — так трусилися долоні. Відкинувшись у кріслі, він втупився у вікно. Крізь поцятковану краплями шибку відкривався огляд багатоповерхівки навпроти, котра в темряві скидалася на велетенський пасажирський лайнер. Від збудження завмирало серце, шкіра була наче наелектризована, а дрібні волосинки на руках здиблювалися. Хлопець перевів схвильований погляд на напівпричинені двері, з-за яких долинало тихе шарудіння. Він не йняв віри, що все це насправді, все це відбувається з ним! Який контраст зі смертельною нудьгою Рівного! Не те щоби в Україні було аж так погано, просто там він почувався розгубленим, нікому не потрібним, не розумів, хто він є та що має робити, щоби знайти своє місце у світі. Він раптом пригадав, як розлютилися батьки, коли сказав, що облишить навчання, але ні батько, ні матір жодного дня не працювали за спеціальністю, тож він не міг збагнути, навіщо вчитися йому. І тепер, прикипівши майже безтямними очима до дверей спальні, хлопець дивувався і водночас радів із того, як усе обернулося, з того, як швидко Москва немовби зрослася з його шкірою.
Коли Алія зайшла до вітальні, повітря стало розрідженим, і Артем почав задихатися. На дівчині була тільки сіра із блідо-рожевими вставками нічна сорочка та чорні босоніжки на височенних шпильках. Мереживо, яке обтягувало груди, було таким тонким і прозорим, що здавалося невидимим, — хлопець виразно бачив темні кружальця сосків.
— Як тобі? — Вона піднялася на пальчики й покрутилася перед ним. — Сьогодні купила.
Він відчув шок і щось дуже схоже на паніку, збагнувши, що на стегнах під сорочкою нічого немає.
Нічого!
Алія продефілювала повз нього до шафи та прикрутила регулятор освітлення. Лампи під стелею потьмяніли, і кімнату огорнув приємний напівморок; вишуканий золотавий колір її шкіри згустився до ніжно-бронзового. Алія повернулася, взяла до рук келих і зупинилася перед хлопцем. Артем, занімівши, пожирав її поглядом знизу вгору й думав, що зараз помре, і то буде найприємніша та найбезглуздіша на світі смерть.