— Пробач, що я так швидко. Я просто… не знаю… я можу ще.
Вона знову засміялася.
— Усе гаразд.
— Я серйозно! Я можу ще! Я зроблю, як ти хочеш. Усе, що скажеш.
Алія повернулася набік і запустила пальці в його волосся.
— Заспокойся. Ще встигнеш. — Вона сіла, поправила нічну сорочку. — Я в душ, — і пішла.
Алія нічого не сказала, навіть не намагалася натякнути, що йому не варто лишатися, та Артем усе збагнув без слів. Дівчина впустила його до вітальні, проте мине чимало часу, доки вона дозволить зайти до своєї спальні. Доки Алія була у ванній, Артем одягнувся, потім вони трохи потеревенили — ні про що, ніби нічого не сталося, — після чого хлопець попрощався та пішов.
Під під’їздом він без поспіху викурив іще одну цигарку. Дощ ущух. Асфальт волого зблискував. Уже докурюючи, Артем дістав телефон, активував екран і тихо буркнув «блін». Сім пропущених — усі від матері. Зазвичай вона телефонує щовечора, щоби дізнатися, як він. Хлопець глипнув на цифри електронного годинника — чверть по першій, — отже, у Рівному якраз перевалило за північ. Навряд чи матір заснула після сімох дзвінків без відповіді, хоча напевно знати він не міг. Артем уже вирішив, що перетелефонує зранку, коли раптом тілом розлилося тривожне мерехтіння: а що як щось трапилося з батьком? Він швидко натиснув «Зателефонувати».
Анна прийняла виклик через секунду.
— Мам? Це я.
— Привіт.
— Розбудив?
— Ні, — голос дещо змучений, але не сонний.
— Що-небудь сталося?
— Це я маю запитати: що сталося?
— Усе добре. Я був зайнятий, не чув твоїх дзвінків.
— Де ти зараз?
— Збираюся їхати додому.
— А де ти був?
Із губів зірвався недоречний, самовдоволений смішок.
— Працював.
— О пів на другу ночі?
— Ну-у… — Він був як вичавлений лимон, сил на вигадки не знаходилось. Розслаблено видихнувши, Артем зізнався: — Ма, я був з дівчиною.
Пауза.
— Вона гарна?
Хлопець пригадав, як пришвидшилося дихання Алії перед оргазмом (його — не її — оргазмом), і відчув, що знову збуджується.
— Дуже. Ти навіть не уявляєш.
Анна зітхнула:
— Ну, добре.
Артем підійшов до мопеда, вставив ключ, але заводити не став.
— З батьком усе гаразд?
— Нормально. Він телефонував увечері.
— Добре, ма, буду їхати.
— Напиши смс, як доберешся.
Хлопець театрально застогнав.
— Ти ж знаєш, що я не засну.
— Добре, добре.
Він намірився обірвати зв’язок, коли з динаміка долинуло ще одне запитання:
— Як її звати?
Секунду повагавшись, Артем відповів:
— А´лія.
— Алíя?
— Ні, ма, А´лія, наголос на «а».
— Незвичне ім’я.
— Вона москвичка, але корені десь звідти, з Узбекистану чи Киргизстану, я ще поки не знаю точно.
— Погано, що не знаєш. Ну, але хай там звідки твоя Алія, якщо вона розіб’є тобі серце, я повідриваю їй ноги. Можеш так їй і переказати.
Хлопець стомлено розсміявся.
— Добре, ма, перекажу. Добраніч.
11 травня 2017-го Гашербрум VI, південно-західне сідло 04:56
Єгор протягом ночі й на хвилину не склепив очей. Інші не те щоби позасинали — їхній стан більше нагадував кататонічний ступор чи заціпеніння холоднокровних тварин, — але принаймні, залишаючись без тями, не так мучились від холоду. Вмостившись у позі ембріона, росіянин дивився, як поволі розтає Чумацький Шлях, згадував батькову розповідь про трагедію на піку Перемоги й одразу, немовби в надпотужний телескоп, бачив себе у майбутньому. Знадобилося небагато часу, аби второпати, що батько таки доп’яв свого: Єгорові було страшно, і найгірше — не відступалося бентежне відчуття, наче він якимось дивом матеріалізував власне найогидніше жахіття. Він так багато думав про катастрофу, й ось вона сталася.
Незадовго по п’ятій ранкове світло розтеклося над землею. Парамонов спробував устати, та з жахом, від якого ще дужче захолола кров, усвідомив, що не може поворушити кінцівками. Та де там — його не слухався жоден м’яз, навіть посіріле від холоду обличчя заніміло на камінь. Він упав на бік, відкотився від тісного людського кола й упродовж майже тридцяти хвилин, стогнучи і скрегочучи зубами, вигинався та смикався, ніби хворий, що страждає на жахливий руховий розлад. Він зчесав об каміння щоку, до крові обдер задерев’янілі лікті, але не полишав спроб розігнати кров. Зрештою, хитаючись, підвівся.
Зовсім погано було з руками — нижче від ліктя Парамонов їх зовсім не відчував. Утім, він не дожидався, коли повернеться чутливість, і заходився будити інших. Першою розворушив Анну. Жінка отямилася миттєво, проте, як і Парамонов, довго не могла підвестися. М’язи боліли так незносно, начебто її всю ніч катували на дибі. Анна сяк-так відновила рухливість, після чого вони вдвох розбудили Гелен. Апшоу та Ґрейс прокинулися самі. Парамонов наказав Гелен та Анні бити одна одну по обличчі й тілу, щоби швидше зігрітися, натомість українка витягла ще не розряджений смартфон, поглянула на годинник і пополотніла. Тихо, ніби боячись власного голосу, запитала, чи у Бангкоці вже дев’ята ранку. Єгор бовкнув «так», хоч і не знав достеменно, і його відповідь немовби активізувала процес старіння: на обличчі Анни проступила сітка раніше не помітних зморщок, шкіра обвисла, жінка опустилася на землю і заклякла, втиснувшись у розколину між каменями. Єгор із Гелен перезирнулися — Парамонов стенув плечима, — втім, часу щось з’ясовувати не було, й вони взялися відігрівати Лоуренса й Апшоу.