Найлегше ніч перебула Лейла. Майже похована під шістьма тілами, закутана в жакет, вітрівку та чотири ковдри, дівчинка найдовше зберігала тепло. Єдиний, хто так і не зміг стати на ноги після пробудження, — Олівер Морґенштерн. Його погляд був осмисленим, але сам він не ворушився. Про стан німця зрозуміли тоді, коли внаслідок спроби розторсати з Оліверового рота закрапала кров. Побачивши червоні цятки на камінні, Гелен спочатку стиха лайнулася на івриті, а потім втупила майже переляканий погляд у Парамонова.
— Це погано? — самими губами запитав росіянин.
Вона приклала долоню до Оліверового лоба — суха шкіра обдала занімілі пальці жаром — і вже хотіла відповісти, коли її випередив Лоуренс:
— Що за хрінь? — Американець дивився на напівпорожню пляшку з водою, яку вчора не дозволив допити росіянин, як на здохлу змію. — Вода замерзла!
Він торохнув пляшкою об камінь, суцільний шматок льоду всередині з глухим тріском розколовся на дрібні скалки. Дюк Апшоу, який протримався на ногах хвилину, а потому впав навколішки на каміння поруч із Лейлою, потягнувся до єдиної повної пляшки і, ледве ворушачи сухим на тріску язиком, прошелестів:
— Ця теж. На камінь.
— Поставте на сонце, — сказав Єгор, — відтануть. — Тоді зиркнув на Гелен: — Що з німцем?
Вона стурбовано хитнула головою:
— Нічого доброго. Це гірська хвороба… — помовчала, — у термінальній стадії.
— Усе аж так серйозно? — Росіянин окинув Олівера поглядом. Той лежав, так химерно вигнувши шию, ніби голова йому не належала.
— Угу, — відповіла Гелен. — Його треба спускати звідси. Інакше він помре. Власне, його треба було спускати ще вчора.
До них, тручи почервонілі очі, наблизився Лоуренс.
— Ну то на що ми чекали? — Американцю здавалося, наче в нього пересох не лише рот, а й нутрощі.
Парамонов нишком обстежив власні долоні — чутливість у передпліччях відновилася, проте пальці досі не слухалися, — і зміряв Ґрейса зневажливим, «ти-жартуєш-чи-справді-ідіот» поглядом:
— По-перше, насувалася ніч. По-друге, ми не альпіністи, у нас немає потрібного спорядження, і ми застрягли на сідловині, з боків якої півкілометрові прірви. Навіть якщо вдасться спуститися, не скрутивши в’язи, думаєш, — він кивнув на Морґенштерна, — його врятує спуск на півтисячі метрів?
— Я не знаю! — огризнувся Лоуренс.
— А я знаю: там, в ущелині, таке саме розріджене повітря, як і тут. Там не стане легше дихати, і нам доведеться йти далі, продовжувати лізти льодовиком, а льодовик… — Єгор запекло змахнув руками. — Бляха, ти розумієш, що таке льодовик? Він рухається, у ньому повно тріщин, окремі сховані під снігом чи під кіркою льоду, яка трісне, щойно на неї ступиш. Навіть якщо нам пощастить обминути тріщини, ми віддалимося від уламків літака, і тоді нам кінець, ми тупо замерзнемо в снігах, бо коли сюди доберуться рятувальники, ніхто не знатиме, де ми. Навіть якщо залишимо повідомлення про те, куди пішли, ніхто нас не шукатиме, бо… — Він махнув рукою в бік височенного кам’яного ікла на півночі. — Подивись на ці гори. Ніхто не виряджатиме гелікоптер, бо це надто високо. Рятувальники хіба переконаються, що серед пасажирів немає живих, заберуть бортові самописці та звалять звідси.
Захекавшись, Парамонов умовк.
— Що ти пропонуєш? — Лоуренс мав такий вигляд, як-от зараз налетить на росіянина з кулаками.
— Чорт! — спалахнув пілот. — Хочеш спускатися? — Він тицьнув пальцем у Олівера. — Забирай його та лізь!
— Я не про нього! — У голосі американця прорізалися панічні нотки, і всі затихли. Впродовж кількох секунд чути було тільки те, як сапає Парамонов. — Що робити нам? — Усі німували. — Раптом ущелина виведе нас до якогось поселення?