– Пішов ти зі своїм рушником подалі… Як ти міг відпустити дівчину, коли бачив, що насувається буря? Прикінчити тебе мало… – хлопець приклав до вуха водонепроникний годинник, але це було зайвим – «ROLEX» завжди забезпечував гарант якості…
– Її неможливо спинити… Та й плаває вона відмінно… В школі на юніорський мінімум здавала…
– Це мізків у тебе – мінімум… А сам чому за нею не поплив, гер-р-рой?
– Я не вмію плавати… Якщо чесно, я подумав, що вона мене розігрує… Мав необережність розповісти, що потрібна екстремальна ситуація, аби навчити когось плавати… А Женька… Вона вміє спровокувати будь-яку ситуацію, аби досягти мети… Хто б здогадався, що це все – насправді, а не звичайнісінький розводняк…
– Знаєш, що я тобі скажу… Мудак ти – ось ти хто… Я б на її місці у твій бік не глянув…
Я відчувала потилицею, як шурхотять по гальці, віддаляючись, босі ноги… Хотіла спинити, подякувати, заглянути йому у вічі і не відпустити ніколи… Байдуже, чи він і справді рятувальник, а чи один із «нових українських», котрі літають занизько над нудіками задля власної розваги… Він, наче прочитавши думки, спинився за крок від мене… Нахилився, ніби хотів ще раз пересвідчитись у тім, що постраждала поволі приходить до тями:
– Гарна…
ВОРОЖКА
– І що тебе привело сюди, красуне? – перед Тонею стояла жінка невизначеного віку, розпелехана, з набряклими повіками й дотліваючою цигаркою у пожовклих від тютюну пальцях. На її ногах були старі діряві капці, а непомірно відверте декольте цвітастого халату оголювало величезну відразливу волохату родимку ледь не на пів-бюсту.
Тоня стояла наче вкопана. Приятелька Любка попереджала: «Нічому не дивуйся. Люди, які мають зв’язок з потойбічним світом, виглядають дивакувато, вони інакші. Але нічого й не розповідай, вона сама тобі все розповість: і чи Сашка тебе справді любить, і коли поберетесь, і скільки діточок матимете, і чи грошики у кишені водитимуться… Вся твоя доля у її картах лежить… Недаремно вона – ПРОВИДИЦЯ!!!»
Тонька щоправда пручалася, бо ще бабця-небіжчиця попереджала: «Ніколи, дитино, не спокушайся заглянути в майбутнє… То є великий гріх… А як з’являтимуться сумніви чи незрозуміле сум’яття на серці, піди краще до церви та й помолися – все, як рукою, зніме…»
Але ж ота Любка-пронира й мертвого вмовить. «Піди та піди, – каже, – відразу дізнаєшся, хто чим дихає… Забудь старечі забобони… Сьогодні вся політика й економіка на пророцтві лишень і тримається… Усі бізнесмени, депутати й інші сильні світу цього пальцем не ворухнуть, поки не отримають благословення ясновидців…»
– Але ж я не депутат і не бізнесмен, – заперечувала Тоня, – навіщо мені це?.. Те, що мені треба знати, я й так знаю… І те, що Сашка мене любить, і те, що поберемось, як отримаємо дипломи, а діточки… То вже як Бог дасть… Тут жодне втручання не має сенсу…
– Дурна ти зовсім, Тонь, – переконувала Любка. – Це тобі здається, що все добре, а насправді може й ні… Бодай з цікавості піди… Он, Анька з паралельного потоку була… Не встигла поріг переступити, як та їй: «Бережи дитинку у своїй утробі…» Та очі вирячила – навіть не підозрювала, що від Костика залетіла… Та й дізнатися про це звичним медичним шляхом було неможливо – надто термін малий був… А ти кажеш – байки…
Тоня стояла в захаращеному мотлохом коридорі, затамувавши подих… А що, як вже з порогу почує щось вбивче? Але замість пророцтва неохайна жінка невимушено сказала:
– Заходь. Черевики не знімай – не прибрано.
Попіл з її цигарки сипався просто на підлогу, й, відімкнувши двері смердючого туалету, вона викинула недопалок в унітаз і гучно спустила воду.
– Сідай, – наказ пролунав, наче постріл. І допоки Тоня, присівши на краєчок розхитаного дзиґлика, ошелешено озиралася в кухні, де у цілковитому безладді тхнули цвіллю немиті баняки, провидиця відлучилась за кольорову бамбукову фіранку, яка гучно брязкала ще довго по тому, як крізь неї просоталось огрядне тіло. Повернулась із товстелезною колодою карт – незвичних, довгастих, зроблених з цупкого картону, аби не стиралися впродовж тривалого вжитку.
– На що кинемо? – провидиця вправно, зі знанням справи тусувала колоду, перекидаючи з руки в руку. Тоня не могла відвести очей від пекельних малюнків, що вигулькували з внутрішнього боку карт і нагадували картини страшного суду.
– Що? – перепитала.
– На що карту кинемо? На здоров’я, на роботу, на гроші, на кохання?.. На щось одне можна…
Зі здоров’ям у Тоні було все гаразд, про роботу говорити було зарано, навчаючись на другому курсі, до грошей особливої жаги не мала. Отже, залишалося останнє. І недовго провагавшись, відповіла: