Мессер Кане, як людина розумна, збагнув без усяких пояснень, куди хилить Бергаміно, і промовив посміхаючись:
― Дуже добре показав єси, Бергаміно, твою кривду і твій хист, а мої скупощі, і те, чого ти од мене хочеш; доправди, ніколи жадність не нападала булатна мене, се тільки тепер я скнарував так до тебе, та прожену я тую скнарість тим кийком, що ти видумав!
Він заплатив трактирникові за все, одягнув Бергаміна в розкішні убори, обмислив грішми і конем і йому дав на волю ― хоч їхати, хоч при ньому лишитися.
Оповідка восьма
Гвільєльмо Борсьєре {53} дотепними словами шпигає мессера Ерміна де Грімальді {54} за скнарість
Поряд з Філостратом сиділа Лауретта; вислухавши похвали вигадливому Бергамінові й знаючи, що надійшла її черга, вона, не ждавши загаду, почала любенько:
― Оповідка, яку ви, милі подруги, отсе прослухали, нагадала мені про те, як один дотепний потішник-перебендя так само вміло і не без пожитку дійняв словом жаднючого багатія-купця. Історія моя, правда, скинулась ніби на попередню, та нелюбою вам не буде, бо на добре вийшла.
Так от, жив давно колись у Генуї знакомитий чоловік на ім'я мессер Ерміно де Грімальді, що статками й маєтками своїми незліченними переважив, либонь, усіх італійських багатирів, а скупощами та скнарощами безмірними заломив усіх на світі скупарів і скнарюг; не тільки, було, капшуком ніколи не брязне, щоб кого тобі вгостити, а й сам, проти розкошолюбного звичаю генуезького, щоб не втрачатися, не потурав собі зроду ні смачно з'їсти, ні добре спити, ні хороше походити. Недурно ж пустили люди в непам'ять його справжнє прізвище де Грімальді і всі дражнили його мессер Ерміно Скупердяга.
От жив він собі так, скнаруючи та добро дбаючи, коли се приїхав до Генуї дотепний потішник, чоловік звичайний і вимовний, на ймення Гвільєльмо Борсьєре, не такий, як тепер повелися, що їх, на превеликий сором розбещеним ницакам, які вважають себе за людей благородних, годилося б скорше назвати ослами, що виросли не при дворах, а серед ледачої розопсілої черні. Тоді-бо потішні люди інакшим робом ходили, інакше діло робили: як де заведуться, було, свари да чвари між панами, вони їх замиряли, подружжями та приязню людей єднали й родичали, засмучених веселими речами потішали, бенкетарів сміховинками розважали, недобрих за вчинки їхні по-отецьки картали і за все це плати великої не брали; а теперішні на те перевелися, що, знай, од дому до дому поговори переносять, розбрат сіють, всяку гидоту і мерзоту говорять, ба привселюдно творять, одне одного паплюжать і ганьбують, одне на одного пеню волочать, лестощами панів на капості й злочини призводять; і той потішник усім любіший, того ласкавіше пришановує і обдаровує ледаче та нікчемне панство, котрий гидомирними словами і вчинками всіх інших переважує… До якої несвітської соромоти ми дожилися! Чи ж не знак то, що пішли десь усі чесноти і лишили нещасне людство в багні пороків?
Та повернусь до того, з чого я почала, бо справедливий гнів завів був мене трохи вбік. Приїхав, кажу, той Гвільєльмо до Генуї, де його охоче приймали й шанували всі імениті люди. Пробувши кілька день у городі і наслухавшись про скупощі та скнарощі мессера Ерміна, він захотів його побачити. Мессер Ерміно чув, що Гвільєльмо Борсьєре ― чоловік достойний, і, мавши в собі, попри всю свою жадність, якусь іскорку благородства, зустрів його з веселим видом і приязними словами, балакав із ним про всячину і, розмовляючи, повів його разом із деякими генуезцями в новий гарний дім, що допіру поставив; показав він усе гостям та й питає:
― Добродію Гвільєльмо, ви людина бувала, чи не знаєте ви, спасибі вам, якоїсь невидальщини, щоб мені отут у залі намалювати?
Почувши Гвільєльмо сії недоречні слова, та й каже:
― Добродію, навряд чи зміг би я підказати вам для сього яке невидальце ― от хіба що, може, чмих абощо; та, коли ваша ласка, вкажу вам на таку штуку, якої ви, надісь, зроду не бачили.
― Яку ж би то, прошу вас? ― спитав мессер Ерміно, не сподіваючись на таку одповідь, яку дістав. Тоді Гвільєльмо раптом сказав:
― Намалюйте Людяність.
Як почув же мессер Ерміно сії слова, так йому зробилось соромно, що він ураз ніби переродився і не той став, що досі був.
― Добродію Гвільєльмо, ― промовив він, ― я так її намалюю, що ні ви, ні будь-хто інший ніколи не зможе сказати, буцім я її не бачив і не знаю.
З тії пори ― отаку-то силу мало Гвільєльмове слово! ― став мессер Ерміно найщедрішим і найгостиннішим господарем, який шанував і своїх городян, і захожих краще, ніж будь-який інший генуезець за тих часів.
Оповідка дев'ята
Кіпрський король {55} , присоромлений однією гасконкою, з оспалого стає завзятим
Ще тільки Елізі лишилось одержати останній наказ од королеви; не чекаючи його, вона весело почала:
― Часто бувало, юні дами, що там, де нічого не могли вдіяти різні докори і покари, помагало раптом одно слово, навіть припадком, а не навмисне сказане. Се добре видно і з Лауреттиної оповідки, та і я хотіла б коротенько про се поговорити: годиться-бо пильно слухати всякі хороші і пожиточні речі, хоч би хто їх буде казати.
Так от, за часів першого кіпрського короля, після того як Готфрід Бульйонський {56} одвоював Святу землю, сталося, що одна високородна гасконська дама поїхала на прощу до Гробу Господнього, а повертаючи додому через Кіпр, ганебної там дізнала наруги од якихось безчесників. Скаржилась вона скрізь даремно і вирішила, нарешті, вдатися до короля, але хтось їй сказав, що то марна праця, бо король той такий нікчема та плохута, що не тільки не карає по закону, як кому кривда станеться, а з соромотною боягузністю і сам зносить будь-які образи, і всяке зривало на ньому свою досаду, шпетячи його та безчестячи як завгодно. Почувши сеє і не сподіваючись знайти управи, пані тая задумала присоромити нікчему-короля, щоб хоч трохи утамувати своє горе. От прийшла вона перед нього та й каже плачучи:
― Володарю, я вдаюсь до тебе не для того, щоб вимагати правосуддя за мою кривду, а щоб тебе попросити натомість ― навчи мене зносити всякі образи, як ти їх, кажуть, зносиш, то, може, і я зумію витерпіти мою наругу; Бог мені свідком, що, якби примогла, я передала б тобі з дорогою душею той ґвалт, що мені учинено, ти ж бо такий терплячий!
Король, який доти був млявий та оспалий, ніби зо сну стрепенувся і, почавши з кривди, вчиненої тій гасконці, за яку він суворо покарав, став од того часу завзято переслідувати кожного, хто якимось чином уймав честі його короні.
Оповідка десята
Маестро Альберто з Болоньї {57} чемним словом завдає сорому дамі, яка хотіла його завстидати, що в неї закохався