― А сьогодні рано ти молився? ― знову питає той.
― Аякже! ― одказує Рінальдо.
А харцизяка, своє на думці мавши, сам собі гадає: «Гляди, щоб не прийшлось тобі перемолюватись, бо, як поведеться нам, лихе матимеш ночлігування». А вголос йому каже:
― І я багацько мандрував, а сієї молитви ніколи не проказував, хоч і хвалено мені її вельми; а проте ні разу ще не бувало, щоб погано мені ночувалося; сю ніч, може, ти й сам упевнишся, хто із нас кращий притулок матиме ― чи ти, чи я, хоч ти сю молитву читав, а я ні. Правда, я проказую замісто неї інші: «Помилуй мя, Боже», «Пречиста Діво» або «Все упованіє моє» ― то, казала моя бабуся, молитви дуже помічні.
Їдуть вони так і говорять про всяку всячину, а ті троє чигають тільки слушного місця й часу, щоб своє лихе діло вкоїти; як іспоночіло вже, минули вони Кастель Гвільєльмо і мали саме річку переходити; бачать харцизи, що доба пізня, а місце глухе та одлюдне, напали на купця, пограбували, з коня зсадили і в самій сорочці пустили, сказавши на прощання:
― Іди, то побачиш, чи хорошу ночівлю пошле тобі твій святий Юліан, а наш прихистить нас добре.
Перемкнулись через річку, тільки смуга за ними лягла.
А Рінальдів слуга та був собі страхополох; побачивши, що на хазяїна напали, не став йому до помочі, а погнався конем своїм щодуху назад у Кастель Гвільєльмо, прибув туди в пізні обляги та там і обночувався, ні про що не дбаючи. Рінальдо лишився сам голий-босий, і спостигла його ніч на безлюдді; холодно було вельми, сніжок густий як на те припустив, ну що ти в світі білому робитимеш? Давай він, дрижаки ловлячи та зубами дзвонячи, роздивлятися, чи не знайде якого захистку, щоб не одубіти з холоднечі, ― так ніде ж тобі нема нічого, після недавньої війни околиця тая пусткою лежала {70} … Як же підострожив його холод, потюпав він до Кастель Гвільєльмо, не знаючи, куди втік його пахолок; сподівався, бачте, що як добудеться туди, то вже йому Бог пошле якийсь рятунок.
Але ніч захопила його так, може, за милю од замку; поки він туди добрався, брама була вже замкнена, мости зведені, увійти ніяк. Заплакав безутішно сердега і став роззиратися, чи нема де якого затишку, щоб уже хоч од снігу сховатися, коли се дивиться ― аж виступає якийсь домок понад міським муром; давай, думає, хоч під сим виступом примощуся, покіль обутріє. Пішов, аж під тим виступом двері, замкнуті, правда; назгрібав він поблизу сякої-такої солімки, намостив під дверми і сів, сумний та невеселий, плачучись на святого Юліана та дорікаючи, що не такого він заслужив своєю у нього вірою. Та святий Юліан мав на нього обачення і послав йому небавом добру ночівлю.
У тім замкові та жила собі вдовиця, гарна з себе, що по всьому світу такої пошукати; і любив її маркіз Аццо, як свою душу, і держав її тута про свою потребу; мешкала ж вона якраз у тому домі, де ото під виступом притулився наш Рінальдо. І вийшло так, що напередодні приїхав був маркіз, щоб переночувати з удовою, велів тишком-нишком наготувати для себе ванну і добру вечерю, та коли все вже було налаштоване і вдова от-от чекала маркіза, прискакав до замкової брами вістовець і таку передав маркізові новину, що той мусив раптово поїхати. Переказав він коханці своїй, щоб не чекала його, та й рушив у дорогу; вона ж із досади не знала, що робити, то вирішила скупатися в тій ванні, повечеряти та й лягти спати.
От сіла вона у ванну, а ванна та була недалечко од тих дверей, де примостився під муром горопашний Рінальдо, тож, у ванні сидячи, чула тая пані, як він плакав та зубами клацав, мов той чорногуз. Гукнула вона свою служебку та й каже:
― Піди нагору і поглянь, хто там є за муром у нас під дверми, що воно за чоловік і що він там робить?
Пішла та служебка, придивилася (а ніч була видна), бачить ― сидить хтось босий, у самій сорочці, аж труситься увесь. Вона спитала, що він за один. Ледве зміг їй Рінальдо, зубами цокочучи, розказати коротенько, хто він і що він і як тут опинився, а потім узяв її слізно просити, щоб, як можна, не дала душі живій од холоду вночі загибати. Жалко стало служебці, пішла вона до панії і все розказала. І вдові теж стало його шкода; згадала вона, що має ключа од тих дверей, бо часом упускала через них потаймиру маркіза, та й каже:
― Піди відомкни йому потихеньку, вечері все одно нема кому їсти, а місця він у нас не перележить.
Служебка вельми похвалила господиню за таку людяність, пішла, відомкнула двері і впустила його; бачивши вдова, що він уже за малим богом не заколів, сказала:
― Швидше лізь, чоловіче добрий, у сю ванну, вона ще гаряча.
Купця не треба було припрошувати, він залюбки поліз туди, а як тепла того набрався, то наче вдруге на світ народився. Пані звеліла дати йому одяг свого чоловіка-небіжчика (вона-бо свіжо овдовіла), убрався він ― усе було як на нього шите; ждучи ладу од господині, став він воздавати хвалу Богові та святому Юліанові, що порятували його од лихого ночлігування і привели його, бачиться, в надійне пристановище.
Одпочила добре господиня, веліла гаразд розпалити у себе в горниці та й питає, що там той чоловік робить. А служебка й каже:
― Пані, він уже одягнувся; там такий красень, і, знати, чоловік хороший і ґречний.
― Піди ж поклич його, ― мовить пані, ― скажи, хай прийде сюди погріється та й повечеряє, бо знаю, що він не вечеряв.
Увійшовши Рінальдо в горницю і побачивши господиню, панію, як йому здалося, високого коліна, шанобливо оддав їй чолом і подякував красненько за ласку. Пані, побачивши його й мови почувши, подумала, що служебка правду казала; привітала вона його любо, посадовила поруч себе при вогню і стала питати, яка пригода його сюди привела. Він і розказав їй усе, як було діло. Вдовиця чула вже щось про ту історію, як Рінальдів пахолок приїхав до замку, то й повірила геть усьому, сказала йому, що знала, про слугу і де його можна вранці знайти. Тим часом опорядили стіл, Рінальдо помив руки разом із господинею, та й сіли вечеряти.
Він був чоловік статурний, на виду гарний та показний, на вдачу звичайний і люб'язний, та не який і старий; удовичка таки добре накинула його оком і важила на нього, бо як сподівалася на ніч маркіза, то вже розібрала її охота. По вечері, як устали вони з-за столу, порадилась пані з покоївкою, чи не гоже їй буде, як маркіз одкинувся, тим добром утішитися, що доля їй послала. Зрозумівши, чого пані хоче, служебка притьмом пораяла їй так і вчинити. Вернувшись господиня до Рінальда, що сидів сам при вогню, глянула на нього приязненько та й каже:
― Чого се ви, Рінальдо, зажурилися? Чи коня стало жаль, чи одежі, що не вернеться? Вдарте лихом об землю, ви ж тут ніби як дома; от повірите, як побачила я вас у небіжчиковому вбранні, то здалось мені, що ви нестеменно мій чоловік, і вже, може, разів зо сто за вечір поривало мене обійняти вас і поцілувати; я так би, мабуть, і зробила, якби не боялась, що вам воно буде нелюбо.
Рінальдо був не в тім'я битий; почувши господинині речі і побачивши, як жаріють їй очі, підійшов він до неї з розкритими обіймами та й каже:
― Мадонно, як іздумаю, що, тільки дякуючи вам, при життю я лишився, як ізгадаю, од якої напасті ви мене порятували, то був би я посліднім лобурякою, якби не похопився догодити вам у всьому; тож уволіте вашу волю, обніміте мене й поцілуйте, а я вас обійму й поцілую з дорогою душею.
А далі слів уже було не треба. Удовичка, що вся горіла од любовного бажання, кинулась йому на шию, жагуче притулившися до нього, поцілувала його тисячу разів, і він її не менше, а потім пішли до покою, зразу ж полягали і до світу не раз та й не два жадання своє задовольняли.