І от тут доречно буде спинитись на одному моменті: кілька оповідок еротичного характеру, досить відвертих, викликали обурення суворих моралістів іще за життя Боккаччо. Це від їх нападів борониться він у вступі до четвертого дня, і саме про цей епізод згадує Петрарка, пишучи своєму другові про його книгу: «Помітив я, що на тебе напали пси. Але ти нагукав на них і відбився ціпком». І в пізніші часи «Декамерон» не раз був об’єктом різноманітних переслідувань. Уже 1497 року серед стосів книжок, які палили фанатичні прихильники Савонароли, були й твори Боккаччо. Оці «вільні» та ще антидухівницькі мотиви «Декамерона» викликали підозру й неприхильність цензури в усі часи, починаючи від втручання папської курії, що в 1572 році наказала видати «Декамерон» у відповідно «очищеному» вигляді, і кінчаючи царською цензурою, що в 1891—1892 роках дозволила видати переклад Веселовського лише з великими купюрами, а повністю була надрукована дуже обмежена кількість примірників, так би мовити, «для наукових бібліотек». Та й поза цензурними втручаннями часом іще промайне серед читачів погляд на твір Боккаччо, як на «легке», легковажне, мало не порнографічне читання.
Не Боккаччо винайшов такі сюжети. Те, що є в зразках середньовічної літератури, він переповідає часом з більшою стриманістю, та й то намагається психологічно вмотивувати наявність такої тематики в «Декамероні»: пошесть викликала оцей надмірний, трохи конвульсійний вибух життєрадісності, змусила говорити (зокрема дам) таке, чого б вони не сказали й не скажуть у звичайній щоденній ситуації.
Треба ще взяти до уваги й те, що тодішні уявлення про пристойне, про межі дозволеного в розмові не зовсім збігалися з пізнішими, в тому числі й нашими уявленнями. Отже, треба сприйняти цю сторону «Декамерона» як вона є, без зайвого, найчастіше фальшивого, святенницького пуризму та вболівання, але, звичайно, й без зайвих апологій і спроб всіляко захистити й виправдати класика. Зразком тут може бути хоч би позиція академіка Веселовського, який писав: «Я намагався уникнути упередженості, дотримуючись історичного погляду, що вилучає надмірне захоплення й надмірні нарікання, а тим паче оббілю-вання, часто лицемірне, якого автор «Декамерона» так само не потребує, як і захисників, особливо невмілих».
А спроби і обвинуватити, і, особливо, захистити були, і часом справді недолугі. У Боккаччо вбачали то якусь «здорову еротику», яку треба конче наслідувати, протиставляючи «занепадній», то приписували йому, як винахід, «реабілітацію плоті, продиктовану життєрадісним духом Відродження», ніби ця «плоть» не досить фігурує в середньовічних творах, що були зразками для Боккаччо. А з другого боку — вульгарно-соціологічне обвинувачення, що, мовляв, «сексуальна етика «Декамерона» — це прикритий вишуканими формами світського поводження анархізм, властивий буржуазній інтелігенції в моменти ідеологічних зрушень». Ще й досі часом промайне де-небудь незграбна спроба захисту Боккаччо. Згадає, приміром, автор передмови до російського видання «Декамерона» другу оповідку третього дня про те, як конюху пощастило переспати з королевою, і розчулюється, доводить, вдаючись до високого стилю, як то конюх у Боккаччо нічим не поступається перед королем, як то він, завдяки розумові й спритності, «зумів домогтися здійснення своїх любовних цілей». Невідповідність між легковажним сюжетом і його урочистою інтерпретацією у критика справляє трохи аж комічне враження.
Кількома словами треба ще згадати численні оповідки про попів та ченців. У цих сюжетах, що ними аж рясніла середньовічна міська література, цілком справедливо вбачають як відбиток дійсного стану речей, так і вияв вільнодумства, антикатолицьких, чи навіть ширше, антицерковних настроїв. Таке ж звучання мають ці мотиви й у «Декамероні». Та антиклерикальної спрямованості «Декамерона», що поширюється й на папську курію (див. другу оповідку першого дня), не слід і перебільшувати. Боккаччо не тільки лишається на ґрунті католицизму, в нього навіть на думці не було заперечити існування інституції чернецтва. То вже інша річ, що об’єктивні наслідки «значно перевищили суб’єктивні наміри Боккаччо, — «сатира «Декамерона» у свідомості наступних поколінь набула виразної антирелігійної спрямованості» (С. Мокульський).