— Панотче, за мною є ще один гріх, про який я вам не казав.
Чернець спитав, що ж то за гріх, і той сказав:
— Пригадую, що якось у суботу, вже по дев’ятій годині, я велів пахолкові своєму вимести в хаті і тим не пошанував, як слід, святої неділеньки.
— Ну, синку, — сказав чернець, — то гріх невеликий.
— Та як же невеликий? — сказав сер Чаппеллетто. — Неділю треба он як шанувати, бо в сей же день воскрес із мертвих Господь наш.
Тоді чернець спитав:
— Може, ти ще щось таке зробив?
— Так, панотче, — одказав сер Чаппеллетто, — одного дня я якось ненарошне плюнув у храмі Божому.
Усміхнувся тоді чернець та й каже:
— Сину мій, про се не журися; нащо вже ми, монахи, і то плюємо цілий день у церкві.
А сер Чаппеллетто йому:
— Се ви робите великі мерзощі, нічого-бо не треба так тримати в чистоті, як храм святий, де жертви Богові возносяться.
Одне слово, наговорив він йому багато всяких отаких речей, а насамкінець розохкався і розплакався — се він міг дуже добре вдати, коли хотів. Святий чернець спитався:
— Сину мій, що тобі? Сер Чаппеллетто одказав:
— Ой леле, панотче, зостався в мене ще один гріх, ніколи я з нього не каявся, бо стидаюся одкрити його; а що про нього згадаю, то й плачу, як ви отсе бачите, і все думаю, що не буде мені милосердя Божого за сюю провину.
Рече тоді святий отець:
— Що-бо се ти глаголеш, сину мій? Якби усі прогрішення, що вчинили люди з нащаду світу і вчинять іще до Судного дня, та зобралися в одному чоловікові, і той чоловік так би каявся та крушився, як отсе ти, то Господь по своїй безконечній благості і милості, почувши сповідь його, простив би йому великодушно; тож не бійся, кажи.
Та сер Чаппеллетто промовив плачучи:
— Горе мені, отче, прогріх мій такий великий, що аж не віриться, щоб Бог мені простив; хіба вашими молитвами те вдіється.
А чернець йому:
— Кажи, не бійся, а я вже прирікаю молитися Богові за тебе.
Сер Чаппеллетто все плакав мовчки, а чернець його вговоряв. Довго нудив отак сер Чаппеллетто сповідника своїм плачем, а потім здихнув тяженько та й каже:
— Отче святий, як ви обіцяли молитися за мене Богові, то я вже вам скажу: коли я ще був маленьким хлоп’ям, то налаяв свою паніматку.
По сім слові він знову заридав.
— Сину мій, — сказав чернець, — то сей гріх видається тобі таким великим? Таж люди щодня блюзнять на Бога, і Господь прощає милосердно, як хто кається у своєму блюзнірстві, а то б він тобі не простив? Не плач, спокійся, істинно глаголю тобі, якби ти був навіть із тих, що розіп’яли його на хресті, то й тоді він простив би тобі за каяття твоє.
Сер Чаппеллетто одмовив:
— Ох, і не кажіть, отче! Матуся моя люба день і ніч носила мене під серцем дев’ять місяців, а на руках носила не сто раз, а більше; і я її вилаяв — яке ж то ледаче діло, який великий гріх! Як не молитимете ви за мене Бога, то не проститься він мені довіку!
Чернець побачив, що сповідальникові нічого вже більше казати; він розгрішив його й поблагословив, уважаючи його за святого чоловіка, — він-бо вірив, що сер Чаппеллетто казав йому саму правду. Та і хто б не пойняв віри, коли чоловік говорить такі речі на Божій дорозі? Наостанці чернець сказав йому:
— Сер Чаппеллетто, Бог дасть, ви скоро видужаєте, як же, буває, покличе Господь до себе вашу благословенну і добролюбиву душу, то чи не зволите ви, щоб тіло ваше поховали в нашому монастирі?
На те сер Чаппеллетто одповів:
— Так, панотче, я не бажав би собі іншого місця, ви ж бо обіщались молитися за мене; та й те сказать, я завше був особливо прихильний до вашого закону. Тим я прошу вас, як вернетесь до себе, то пришліть мені сюди правдиве тіло Христове, що ви святите щоранку на вівтарі, бо хоч я і недостойний, а бажаю все-таки з вашого дозволу причаститися і сподобитися остатнього святого мирування; жив я великим грішником, то нехай хоч помру по-християнськи.
Святий муж залюбки пристав на те, похвалив його за сей намір і обіщав йому прислати все, що треба. Так і зробили.
Брати-хазяї, побоюючись, що сер Чаппеллетто підманить їх, сховалися на підслухи за перегородкою ванькира, де лежав хворий, і виразно чули все, що сер Чаппеллетто говорив ченцеві; слухаючи, як він сповідався з провин своїх, вони мало не пирскали зо сміху і так говорили проміж себе:
— І що воно за чоловік — ні старощі, ні недуга, ні видима смерть, ні страх перед Божим судом, на якому він туж-туж має стати, — ніщо не змогло поконати його гріховності: як жив, так-таки хоче і вмерти.