Утрьох ми зайшли до відгородження, і коли двері доступу за нами заковзнулися, я почав слабко усвідомлювати, імовірно, горизонтальний рух, шурхотливе ковзання зі швидкістю, яку не обрахувати. Час, видавалося, також був поза моїми вимірювальними здатностями. Було відчуття тимчасового розмиття, і це могли бути секунди чи, може, хвилини, перш ніж ми вставилися у вертикальну шахту, що вела донизу, тож, як я уявив, до пронумерованих рівнів. Як наслідок, я почував себе у вільному плаванні, майже поза тілом, і якщо ті двоє говорили, я їх не чув.
Панельні двері відчинилися, і ми через перехід вийшли до великої низької та затіненої містини. Вона майже скидалася на бібліотеку з рядами відгороджених кімнаток чи закутів, подібних до кабінок для наукової праці у книгосховищі. Тут Чернець спинився, потім через плече потягнувся до чорного каптура, каптура світшота, щільно припасовуючи його на голові. Я вирішив тлумачити це як церемоніальний момент.
Я кілька кроків пройшов за ним через ряд кабінок і побачив, що в них були пацієнти, а не студенти, люди, що сиділи чи були прив'язані у вертикальному положенні, інші лежали горілиць і геть нерухомо, очі розплющені, очі заплющені, а ще багато кабінок порожніли, значна кількість. Це було робоче місце Ченця, госпіс, і я йшов туди, куди й він, мережею проходів з кабінками обабіч. Я міг розгледіти текстуру найближчої стіни, крупнозернисту, у нейтральних тонах, змішані смути чорних і сірих мазків, і вбоге освітлення, низьку стелю і скупчених чоловіків і жінок, загальні розміри цього місця, і я не міг добрати правильну категорію, щось стенмаркоподібне, щоб описати оточення.
Я дивився на пацієнтів у їхніх кріслах чи ліжках, які не були ані кріслами, ані ліжками. Вони — то своєрідні пуфи чи м'які лавки, і було нелегко сказати, які люди спали, які були під впливом заспокійливих засобів, а які — під анестезією, місцевою чи загальною. Час від часу деінде людина скидалася на цілковито і повноцінно притомну.
Чернець зупинився наприкінці проходу, у якому ми були, і повернувся до мене, якраз коли я повернувся в інший бік, щоб перевірити наявність нашого супровідника, якого вже не було.
— Ми чекаємо,— сказав він.
— Так, розумію.
Що я розумів? Що почувався затисненим, майже в пастці, і я спитав Ченця про те, у якому гуморі, настрої він перебував, коли там був.
— У мене нема настрою.
Я спитав його про закути, кабінки.
— Я називаю їх комірчини.
Я спитав його, чого ми чекаємо.
— Оцих,— сказав він.
Там було п'ять осіб у темних робочих халатах, двоє з поголеними головами, які простували до нас. Вони були чи то доглядачами, чи то санітарами, парамедиками або супроводом. Вони зупинилися біля найближчої кабінки, два з них перевіряли пристрої на приголів'ї, один говорив до пацієнта. Потім троє осіб очолили відхід, один за одним, а два голомозих санітари штовхали колісну кабінку за ними. Я подумав про інших пацієнтів і спробував уявити те напружене передчуття, яке вони відчували, їхня черга наближається, поки вони спостерігали, як цей дивний загін провадив свій шлях проходом у тінь.
Коли я повернувся до Ченця, він уже був зайнятий людиною в кабінці поблизу. Там сиділа жінка, і він тихцем говорив до неї якоюсь безладною мовою, на кшталт англо-російської, близько нахилившись і взявши за руки. Він із зусиллям добирав слова, однак жіноча голова похитувалась у відповідь, і я знав, що мені вже час облишити чоловіка виконувати своє завдання.
Чернець у своїй старій поборозненій киреї, своєму наплічнику.
Я трохи поблукав, чекаючи, що мене перепинять. Я думав, що можна було б заговорити до когось серед цих тіл в очікуванні. Ані знаку доглядачів, які б робили масаж чи перевіряли частоту серцебиття, й ані звуку терапевтичної музики. Я почав думати, що схибив зі шляху до якогось напівпорожнього складу тіл, де заледве в кого око кліпне чи сіпнеться палець.
Я йшов проходами, позирнувши на кількох пацієнтів у цьому секторі. Я думав, що саме це слово хибне. Однак хто вони тоді, якщо не пацієнти? Потім я подумав про слова, які використав Росс, описуючи тутешню панівну атмосферу. Шаноба і трепет. Оце я бачив? Я бачив очі, руки, волосся, відтінок шкіри, обрис обличчя. Раси та народи. І не пацієнти, а об'єкти дослідження, покірні й незворушні. Я стояв перед приспаною жінкою з тінями на повіках. Я не бачив миру, заспокоєння і гідності, а лише людину під владою інших.