Він не закінчив з батьками та синами.
— Дозволь людині гідний власний вибір. Забудь його гроші. Його життя поза обмеженнями твого досвіду. Даруй йому право на скорботу.
— Його скорбота, так. Його вибір, ні. І факт того, що це тут припустимо: що це частина програми.
— Тут і деінде, на роки вперед, не рідкість.
Певний час ми сиділи не розмовляючи. На ньому були темні капці з крихітними яскравими мітками на кожному підйомі. Я почав розпитувати його про «Конвергенцію». Прямих відповідей він не давав, але мимохідь зауважував, що спільнота все ще зростає, позиції треба заповнювати, будівельні проекти розпочинати, зокрема підповерхневі. Злітно-посадкова смуга, одначе, лишатиметься простою складовою без розширення чи модернізації.
Він сказав: «Ізоляція — не недолік для тих, хто розуміє, що ізоляція — це суть».
Я спробував уявити його у звичайній обстановці, на задньому сидінні машини, що повільно рухається велелюдними вулицями чи на чолі обіднього столу вдома на пагорбі над велелюдними вулицями, однак ця ідея була непереконлива. Я не міг його побачити ніде, крім як тут, на лавці, у контексті неосяжної порожнечі за садовими стінами. Він тубілець. Ізоляція — то суть.
— Ми розуміємо, що ідея продовження життя породить методи, що намагатимуться поліпшити заморожування людських тіл. Переладнати процес старіння, повернути навспак біохімію прогресування хвороб. Ми сповна очікуємо, що будемо попереду будь-якого справжнього нововведення. Наші техцентри в Європі розглядають стратегії змін. Ідеї, що легко пристосовуються під наш формат. Ми забігаємо поперед себе. Отам ми хочемо бути.
А у такої людини є сім'я? Він чистить зуби, ходить до дантиста, коли вони болять? Чи я можу хоч би спробувати уявити його життя? Чиєсь інше життя. Ані хвилини. Навіть хвилини не уявити. Фізична, психічна, духовна. Ані найпростішої секунди. Надто багато закладено в його компактну будову.
Я сказав собі втамуватися.
Він мовив: «Які ми крихкі. Чи не так? Кожен скрізь на землі».
Я слухав, як він говорив про сотні мільйонів людей серед майбутніх мільярдів, які прагнуть знайти якусь їжу не раз чи двічі на день, а цілий день щодня. Він докладно розповів про харчові системи, метеосистеми, втрату лісів, поширення посухи, масову моровицю птахів й океанічних живих істот, рівні вуглекислого газу, брак питної води, спалахи вірусу, що охоплює широку географію.
Ці елементи планетарного лиха — природні складові тутешнього мислення, проте ані сліду завченого зубріння. Він знав про ці справи, він їх вивчав, засвідчив деякі їхні аспекти, мріяв про них. І він говорив про це приглушеним тоном і так красномовно, що я не міг не захоплюватися.
Потім була біологічна війна з варіантними формами масового знищення. Токсини, збудники, відтворювання сутностей. І біженці по всіх-усюдах, жертви війни у значній кількості, що живуть у саморобних укриттях, неспроможні повернутися до своїх розтрощених міст і містечок, помираючи в морі, коли перекидаються їхні рятувальні судна.
Він дивився на мене, щось з'ясовуючи.
— А ти хіба не бачив і не відчуваєш це гостріше, аніж зазвичай? Небезпеки й застороги? Щось збирається, незважаючи на те, як безпечно ти почуваєшся в начіпних технологіях. Усі ці голосові команди й гіперпідключення, що дають змогу стати безтілесним.
Я сказав йому, що те, що збирається, цілком може бути різновидом психологічної пошесті. Застрашливе відчуття, що поступово стає бажаним. Щось, чого люди час від часу хочуть і потребують, чисто атмосферно.
Мені це сподобалося. Чисто атмосферно.
Тепер він подивився на мене ще допитливіше, або вважаючи зауваження надто нерозумним, щоб на нього зважити, або трактуючи сказане мною як випад проти суспільних норм, обов'язкових за таких обставин.
— Атмосферно, так. Хвилину панує затишшя. Потім світло в небі, звуковий удар й ударна хвиля — і до російського міста входить стисла реальність, яка б оповила таємницею, якби знічев'я не була така реальна. Це насування природи, її порядкування нашими зусиллями, нашою передбачливістю, кожною винахідливістю, яку ми можемо домогтися задля свого захисту. Метеорит. Челябінськ.
Він посміхнувся до мене.
— Скажи це. Давай. Челябінськ,— сказав він.— Не дуже далеко звідси. Насправді досить близько, якщо щось можна назвати близьким у цій частині світу. Люди квапляться від кімнати до кімнати, збираючи цінні документи. Вони готуються піти туди, де безпечно. Вони садять котів і собак у контейнери для переноски.